Блог Костянтина Тимошенка

2023

Колаж зі світлинами 2023 року

Фуууууууух, оце рік був. Думаю, що кількість літер «у» можна було збільшити в декілька разів, і було б тільки правдивіше.

«Яким саме був цей рік, Костянтине?», – спитаєте ви. У відповідь я напишу пост на 24 тисячі символів, але так і не зможу дати чітку відповідь. Я все одно спробую, бо саме цим я традиційно займаюсь раз на рік – пишу сюди вінегрет з думок про захоплення, здобуття та втрати, про власний життєвий досвід, про пристрої, що використовую, та просто про себе.

Точно можу сказати тільки те, що 2023-й – точно найдовший рік мого життя. Стільки всього в нього вмістилося, що складно повірити.

💭

Перечитав торішній підсумковий допис і констатую, що не впорався з тим, щоб вкласти в слова власні відчуття й думки про війну. Напевно, просто не вистачило вміння. Та й не принципово це – про війну все одно напишуть більш талановиті люди. Тож, цьогоріч навіть пробувати не буду. Тут буде тільки про те, що було в моєму 2023 році окрім війни. Про ту штуку, що зазвичай кличуть життям.

З іншого боку, я не хочу бути як сонячні німфи з інстаграму, у яких жодної війни немає, – є тільки йога-ретріт, світла душа та «війна у вас в голові». Тому вважаю важливим зазначити, що зараз допомагати війську треба більше, ніж будь-коли. Перед публікацією цього поста я закинув 5000 ₴ на потреби роти вогневої підтримки 126 окремої бригади, у складі якої боронить Україну мій друг. Сума невелика, проте, як кажуть, маленьких донатів не буває.

І вас закликаю підтримувати ЗСУ. Кожна гривня, що ви дасте будь-якому з перевірених фондів або волонтерам, наближає нас до перемоги.

🎂

У грудні виповнилось 10 років як я знімаю на плівку.

За ці десять років я навчився основам роботи з нею та, що важливіше, отримав безліч задоволення від процесу та результату.

Про причини, що переконують мене знімати на плівку у ХХІ столітті, про процес та результат я писав навесні 2021 року в першому та єдиному есе, що я написав для блога. Есе російською, але здебільшого воно залишається актуальним і зараз.

Суттєву частину задоволення від плівки я отримую завдяки тусовці, яка сформувалась навколо цього захоплення. Кожне звернення до Макса, який багато років проявляє та сканує мої плівки, схоже на розмову з дружнім сомельє. Він і порадить плівку, і розповість, як краще з нею працювати, й досвідом поділиться. А про фотоапарати з ним можна спілкуватись нескінченно, і завжди буде цікаво.

Обожнюю його історії про молодь, що тільки вчиться працювати з плівкою та дивується, що кадри засвітилися – вони ж тільки на хвилинку задню кришку камери відкрили!

Але тусовка це не тільки Макс. Однодумці є і в улюблених кавʼярнях, і в соціальних мережах, серед друзів навіть зʼявились. Одним словом, плівка жива (не як Ленін, а по-справжньому).

За 10 років було всього декілька неприємних ситуацій. Перша – у Венеції у 2016 році, коли на площі Святого Марка заклинив затвор камери. Тоді я серйозно злякався, але, на щастя, вдалося полагодити камеру прямо на місці. Другий через 3 роки у румунському Брашові, коли я думав, що відзняв цілу котушку, а виявилось, що я погано закріпив кінець плівки на приймальному барабані. Тоді я знімав прямо як діти, яким колись давали стару дідову камеру без плівки. Через це не вийшов пост про Брашов, а це відчувається мов незавершений гештальт. Остання, третя неприємна ситуація, сталася влітку, коли вийшла з ладу моя улюблена камера Minolta CLE. Вона досі в ремонті в далекій сонячній Каліфорнії.

👍🏻

Залишитись без нормальної плівкової камери я не був готовий, тож досить швидко знайшов та придбав іншу – Nikon FE2, та ще й з досить класним обʼєктивом Nikkor 35mm f/2 Ai-S.

Декілька років тому моя подруга Катерина давала мені свій Nikon FE, і камера мені дуже сподобалась. Тому, купити наступну модель було простим та надійним рішенням.

Мій Nikon FE2 з обʼєктивом 35 мм

Нікон трошки важчий та більший за Мінолту, але функціонально він навіть крутіший! Дивовижно, наскільки крутим було втілення інженерної думки у вісімдесятих, коли цю камеру виробляли. У ній є вся функціональність, що може знадобитися пересічному фотографу, та зовсім немає зайвого.

Згодом я придбав другий обʼєктив до Нікона – Nikkor 105mm f/2.5 Ai-S. Теж досить компактний, але з фокусною відстанню рівно втричі більшою (або, якщо простими словами, він наближує втричі ближче, ніж мій перший та основний обʼєктив).

Можна сказати, що моє захоплення фотографією зробило майже повне коло – році приблизно у 2013-му у мене була цифрова камера, три обʼєктиви до неї та навіть спеціальний рюкзак для цього зоопарку. А потім я пішов у бік спрощення та мінімізації обладнання, і майже десять років основною камерою, якою я зробив 99% усіх плівкових кадрів, була дуже компактна Minolta CLE з єдиним обʼєктивом. А тепер у мене камера з двома обʼєктивами та, чорт забирай, знов є фоторюкзак (ну, майже). Обожнюю спрощення!

🧹

Цього року я навів лад у декількох аспектах свого життя. Деякі з них незначні, інші – більш суттєві. Наприклад, нарешті розібрав власний архів відзнятих плівок.

Після проявлення та сканування плівки завжди повертаються до мене. Раніше я скручував їх та складав у пластикові каністри, в яких вони продаються. А каністри – у коробки з-під взуття. Таких коробок у мене накопичилось декілька, бо всі ці нескінчені дописи з однаковими фотографіями Одеси та попсовими світлинами з кожного міста, куди я подорожую, потребують десятків метрів плівки.

Впродовж десяти років я декілька разів натрапляв на поради щодо належного зберігання плівок, але займатися цим питанням завжди було не на часі. А ось під час війни, схоже, екзистенційна загроза переконала та простимулювала діяти – якщо щось станеться зі мною, то хоч архів плівок, може, збережеться на згадку ¯_(ツ)_/¯

Замовив з Німеччини дві великі теки з кільцями та триста паперових аркушів з кишенями для плівки, кожен з яких вміщує одну плівку на 36 кадрів.

Сидів вечорами за кухонним столом з ліхтариком (щоб плівки розглядати через світло), ножицями (щоб різати плівку смужками), пляшкою вина (не придумав нащо вона) та розкладав свої спогади у паперові аркуші.

Більшість каністр не були підписані, тож у процесі я ще й розглядав плівки, щоб ідентифікувати, що саме на них знято, а потім підписати кожен аркуш. В окремих випадках це було легко – Роттердам, Котор та інші міста легко впізнати навіть в інвертованих кольорах негативів. Але багацько котушок змусили копирсатися в ноутбуці, щоб перебрати скани та розрізнити Одесу умовного 2014-го від Одеси 2021-го. Знайшов, розібрався, підписав. Красу навів неймовірну.

Особливо приємно було знайти перші плівки, що я відзняв у грудні 2013-го року. Роздивився їх, згадав двадцятипʼятирічного себе, старшу доньку, якій тоді було аж 10 місяців, спокійне життя, що тоді було.

Процес архівації дещо нагадав мені медитацію – стільки спокою, задоволення та приємних вражень він мені приніс. Нещодавно купив ще одну теку та ще 100 аркушів. На вулиці зараз холодно, саме час піти на кухню за стіл, взяти все необхідне та пляшку вина. А далі ви вже все знаєте.

Уявляю, що колись онуки будуть розбирати мої речі та знайдуть ці архіви, знов їх засканують або надрукують фото, та будуть роздивлятися пригоди свого діда довгими зимовими вечорами на теплій родинній кухні. Неодмінно в Україні. Неодмінно в Одесі. (Так, я розумію, що мої онуки можуть і не зрозуміти що то за дивні пластикові смужки в альбомах. Але ж дайте мені помріяти)

💾

Для зберігання цифрових версій фотографій (власне, фотографій з цифрових камер, що у мене колись були, та плівкових сканів) у 2016 році я придбав собі невеличкий домашній сервер на два жорстких диски, кожен по 3 терабайти.

Добре памʼятаю, як мій друг Сергій ще тоді питав нащо воно мені треба, адже для зберігання фотографій є рішення простіші. Мені тоді здавалося, що мати власний домашній сервер це неймовірно зручно і класно. За невеличкими виключеннями воно майже так і було. По-перше, жорсткі диски WD серії Red, що я встановив, дуже гучні. Вони там якісь спеціальні серверні та витримують надважкі навантаження, але при цьому клацають та гупають при роботі так, що можна сплутати з сусідським перфоратором. По-друге, під час постійних відключень світла через російські обстріли я просто вимкнув його з розетки, бо після кожного включення світла він автоматично вмикався, довго стукав дисками, блимав лампочками та лайливо пищав про несанкціоноване відключення. Одним словом, простіше було вимкнути його зовсім ніж дивитись на ці серверні страждання.

Але необхідність зберігання світлин на цьому не зникла. Мій макбук, хоча й неймовірно крутий, зберігати може меншу кількість сканів, ніж мені потрібно. Тільки у 2023 році я їх отримав на 370 гігабайтів, а мені ж і інші документи треба зберігати, і архів світлин з 2010 року. Тому я придбав звичайний зовнішній жорсткий диск на 5 терабайтів. Він компактний, легкий, достатньо швидкий, підключається по usb-c і не потребує додаткових кабелів живлення.

Згодом я дізнався, що навіть зовнішній SSD диск можна було купити за відносно нормальні гроші, а він ще менший, ще легший та потенційно жити мав би довше. Але заміню жорсткий диск на SSD вже якось іншим разом.

Єдине, що залишалось вирішити – питання страховки на випадок, якщо жорсткий диск раптом вийде з ладу. Домашній сервер, при всіх його недоліках, мав два жорстких диски: якщо щось би сталося з одним, вся інформація дублювалась на другому. Від потенційного прильоту російської ракети в дім це ніяк не захищало, але хоча б менш драматичні ситуації були під контролем.

І тут я згадав, що роками слухаю подкаст, де один з постійних спонсорів – сервіс, що за гроші дозволяє бекапити компʼютер та необмежену кількість підключених до нього дисків. Придбав підписку, і тепер спокійний, що мої фотографії переживуть навіть втрату дому, переїзд, грабіж, підтоплення квартири сусідами та інші лиха.

Дуже раджу, мінус одна тривога у житті за дуже розумні гроші. Якщо підпишетесь за моїм посиланням, ми обидва отримаємо місяць користування безкоштовно.

💻

Будь-хто може написати відгук про гаджет, коли тільки купив його. Чи трохи згодом. Але мало хто пише відгуки через тривалий час користування. А я саме це збираюся зробити.

У минулому підсумковому дописі розповідав, що придбав новий Macbook Pro (14-inch, 2021).

Зовсім скоро йому виповнюється два роки. Весь цей час він є компʼютером, на якому я щоденно працюю, а також обробляю всі фотографії, пишу замітки в блог, інколи дивлюсь на ньому футбол, фільми та серіали. Одним словом, це мій єдиний справжній комп.

І ці два роки, в компʼютерному плані, були неперевершені. Колись були сумніви, чи варто купляти перше ж покоління ноутбуків на процесорах Apple. Мені шкодувати не довелось, все працює відмінно.

Єдине зауваження, що у мене є, стосується клавіатури. Працює вона досі класно, але тисячі написаних електронних листів, повідомлень у месенджерах та замітки в блог далися взнаки на її зовнішньому вигляді. Верхній матовий шар пластику, яким були покриті всі клавіші, стерся. Тепер навіть в ідеально чистому стані більшість клавіш підступно блищить. А після деякого часу користування може здаватися, що я спеціально змащую руки олією перед тим, як друкувати. Це не є великою проблемою, але виглядає сумнівно.

Нещодавно чув у подкасті ATP, що протерті клавіатури безкоштовно замінюють на нові в крамницях Apple. Обовʼязково перевірю, чи це так.

⌚️

Торік розповідав, що придбав Apple Watch Ultra. І відтоді так жодного разу і не вдягнув механічний годинник: заводжу його інколи, тримаю в руках, вкотре кажу собі, що він гарний і треба його також носити, і кладу назад на полицю.

Частково проблема в тому, що хвалена екосистема Apple все ж працює, хоча й не зовсім так, як вони обіцяють. Десь на початку року раптом перестав працювати NFC-датчик в айфоні, тож сплачувати телефоном я більше не міг. А механічний годинник, як би сексуально не тікав, сплатити за життєво необхідний мені флет вайт не міг, тож доводилось завжди носити Apple Watch.

Щодо самого годинника, то дуже задоволений новим циферблатом Modular Ultra. Звичайний Ultra, що я використовував раніше, теж прикольний. Але, по-перше, трошки дивно, коли сучасний цифровий годинник з відмінним дисплеєм імітує стрілковий. По-друге, через таку імітацію бувало так, що стрілки закривали собою інформацію, що я хочу побачити. Зовсім не комільфо. З новим циферблатом такого не буває, хоча маленький стрілковий секундомір на ньому теж є.

Кльовий червоно-чорний нічний режим після нещодавнього оновлення операційної системи не вмикається поворотом корони – його можна увімкнути в налаштуваннях або обрати автоматичний режим, за яким він сам вмикається тоді, коли навколо темно. Я саме так і зробив.

🐨

Зі спортом цього року не вийшло. Ну тобто я щось там старався та робив, Страва наприкінці року згенерувала красиву інфографіку про те, який я молодець, але правда полягає в тому, що у 2023 році я був більш ледачий, ніж у 2022.

Можна порівнювати кілометри, що я цьогоріч проїхав на велосипеді та пробіг, з тими, що спромігся минулого року, але сенсу в цьому не багато – я не готуюсь на Олімпіаду їхати. Мені б тільки про здоровʼя дбати та підтримувати активність, щоб на пенсії, якщо доживу, міг у парк своїми ногами дійти. Або хоча б на скейтборді доїхати.

Тому порівнювати, якщо взагалі є сенс, варто тільки кількість днів, що я був активним впродовж року. А тут картина така: 72 дні у 2023 році проти 136 у 2022. Та й таке.

На початку року ставив собі амбітну ціль у кожному місяці робити хоча б одну пробіжку не менш ніж на 10 кілометрів (так, щоб Страва бейджики мені давала). Брав з собою бігові кросівки у відрядження, але все одно вистачило мене тільки з січня по квітень. Далі якщо й бігав, то до десятки не дотягував.

Кращі нагороди, що заробив у Страві, залишу на згадку. Нащо – сам не знаю. Але ж з якоюсь метою я над ними працював, хай хоча б тут живуть.

Мій профіль у Страві: super-champion-vip-lux

🍔

Ті з вас, хто тут зі мною давно, вже знають, що щорічно я розповідаю про новий епізод реаліті-шоу «Костя проти жирної дупи».

За останні 10 років були моменти, коли я важив 115 кг, а були такі, коли 85. Але зазвичай я десь посередині між цими полюсами – не Ален Делон, звісно, але й не Денні Девіто.

У справі змінення власного тіла я як Крістіан Бейл, що трансформує себе для чергової кіноролі (тільки він навмисно, а я просто Костя). У справі схуднення я як Маріо Балотеллі у футболі – можу замотивувати себе, щоб набрати класну форму, але підтримувати її не зможу (тільки йому все одно платять мільйони, а я просто Костя). У справі реформ звичок харчування я як Віктор Ющенко у політиці – проблему розумію, розповідати можу гарно, але зробити нічого не можу (у пана Ющенка хоча б бджоли, а я… ну ви збагнули вже).

Рік тому говорив, що доповім про свою нову тактику у цій вічній боротьбі. Полягала вона в тому, щоб не дотримуватись жорстких дієт, а харчуватись корисно та розумно.

Виходило рівно до тих пір, поки я міг харчуватися частіше вдома, ніж у відрядженнях. Постійні поїздки, обіди на заправках, у готелях та на конференціях вибили мене з фітоняшного розпорядку та ще й гастрит подарували на згадку. Тож зараз можу лише констатувати лише два факти:

  1. У 2023 році жирна дупа приголомшливо перемогла Костю.
  2. Як же, бляха, задовбало, що швидкі перекуси, які подають або продають навкруги, це здебільшого шкідливі вуглеводи. Агов, люди, зробіть доступною корисну та споживну їжу. Ну скільки можна ті снікерси жерти при кожній нагоді?

Але я не здаюсь. Наступного року, якщо не зможу розповісти про перемогу в боротьбі з зайвою вагою, то хоча б вимушений буду вигадувати нові невдалі жарти про неї.

🥷

Одну з головних подій року, а насправді багатьох років, я заховав тут, серед купи інших справ. Можна сказати, що це бонус для дуже вузького клубу уважних читачів та читачок.

У 2023 році я зустрів свого тата. Не вперше в житті, але вперше за 21 рік. Виходить, що вперше у дорослому житті.

Звучить воно так, ніби я пішов на ринок і випадково стикнувся з ним десь у рибному відділі. Насправді ж цій зустрічі передували довгі роки сумнівів, невпевненості, комплексів та інших неприємних штук. А також роки роботи над собою та тим, щоб пройти крізь всі внутрішні негаразди.

Батькові, на хвилиночку, 69 років. Але він активніший за мене, енергійніший, працює лікарем вже мільйон років та досі тримає свій район. Він цікава людина з купою унікального досвіду за плечима, історіями, що захоплюють, багатьма друзями та захопленнями. А ще, він просто мій тато. І хоча б тільки заради цього абзацу варто було писати цей допис.

Я з татом в його 69-й день народження

🇪🇸

Мої діти тепер живуть в Іспанії.

Ніколи не думав, що так станеться, ніколи не хотів бути від них так далеко, але що ж тепер вдієш.

Досвід батьківства на відстані це ще те випробування. Особливо, коли діти настільки кмітливі та хитрі (стосовно останнього – не розумію в кого це вони). Знаходять все нові шляхи обійти батьківський контроль на девайсах та пограти зайвий час. Я-то наївний думав, що у мене все буде під контролем, а вийшло все навпаки.

Старша донька, Варвара, взагалі тепер справжній підліток. У неї чати з друзями, власні секрети та кумедні записки на дверях у кімнату, на яких вона просить не турбувати без нагальної необхідності.

Молодша, Марія, це джерело нескінченної енергії, гумору та незламної впертості, що вона запозичила у тата.

Разом вони вчать мене грати в Майнкрафт (добре у мене виходить тільки смішити їх), дивитись шоу сучасних ютуб-блогерів (в цьому я взагалі бездар) та розуміти молодіжний сленг (ну а хто ще мені пояснить, що значить «пон»?).

Люблю їх від Землі до неба й назад, як сам їм постійно кажу. «Та ми знаємо, тато», – закочуючи очі відповідають вони.

Святкуємо 9-й день народження Марії

🔥

Щорічно відзначаю кращий контент, що сподобався та залишив про себе згадку. Зроблю це і зараз, бо як вони там у своїх Голлівудах без мене?

Тед Лассо. Тут не могло бути інших варіантів.

Так, я вже відзначав цей серіал у 2021 році. Але це не має жодного значення. Тед Лассо – справжнє сучасне диво, що дарує надію на світле майбутнє у ці буремні часи.

Якби мене попросили розповісти чому саме цей серіал настільки особливий, я б відповів, що у паризьке міжнародне бюро мір і ваг можна було б помістити росію як еталон безпросвітного та абсолютного зла, а серіал Тед Лассо – як еталон добра й людяності.

При підготовці цього допису я подивився декілька моментів з епізодів останнього сезону, і весь час в моїх очах стояли сльози – настільки він емоційно сильний та зворушливий.

Дуже достойне друге місце: Шрінкінг.

Я якось подивився перші хвилин 20, занудьгував та вимкнув. Можливо, мене відштовхнула нереалістично відображена робота психотерапевта. Можливо, я просто був не в гуморі. Але радію, що дав серіалу другий шанс. Він не про терапію, він про людей, що помиляються, знов помиляються, страждають, але залишаються людьми.

Звісно, я проплакав всі зворушливі сцени, в яких головний герой намагається порозумітися з донькою-підлітком. Але сміявся теж достатньо, тож це шоу тягне на 3,5 з 5 по шкалі Теда Лассо.

Якщо цього недостатньо, то в головних ролях там чувак із «Як я зустрів вашу маму» та Гаррісон Форд. А в копродюсерах Бретт Ґолдштейн – одна з головних зірок та копродюсер, хто б міг подумати, Теда Лассо.

Дуже достойне третє місце: Кульгаві коні.

Ґарі Олдман у ролі шпигуна подобається мені ще з часів «Шпигун, вийди геть!». Але Коні – більш динамічне, більш сучасне та легке шоу. Раджу однозначно.

На цей раз їх аж три.

Альбом перших декількох місяців року це Smithereens [Apple Music | Spotify | Youtube Music] від Joji. Він досить гармонічно підійшов по настрою та відчуттю моєму стану в той час. Тож часто я вмикав його собі просто перед сном.

Альбом дуже короткий, всього тільки 9 треків. Та й самі пісні, скоріше, короткі – жодних аналогів десятихвилинних Пірамід від Френка Оушена серед них немає. Проте, альбом чуттєвий та мелодійний, хоча інколи і викликає враження, що автор зліпив його у вільний від якоїсь основної важливої роботи час.

Альбом пізньої весни та літа – Concrete and Gold [Apple Music | Spotify | Youtube Music] від Foo Fighters.

До 2023 року я не дуже й знав цей гурт. Ну тобто я чув декілька треків та бачив на ютубі відео, де Дейв Грол прямо під час концерту кличе на сцену якогось пацана з авдиторії, і вони разом грають пісню гурту Metallica та кайфують.

Було враження, що Грол це такий справжній рокер, якому дай гітару, і більше особливо йому нічого не потрібно – буде все життя грати, співати та крутити головою з довгим волоссям.

Я вирішив перевірити, що у гурту з музикою, і просто випадково обрав альбом, що дійсно виявився бетонним та золотим. Перші ж секунди першого треку задають справжній роковий настрій, що добре тримається впродовж всього альбому. Обожнюю слухати його за кермом, коли їду по трасі кудись далеко.

Наприкінці року відкрив для себе українського виконавця Ницо Потворно. Його мініальбом (EP) «А може це я?» [Apple Music | Spotify | Youtube Music] це прямо круто. Особливо сподобався трек «Швидка але відкладна допомога» – прослухав його безліч разів. Але й перша пісня, «Йайа звик», дуже життєва та класна.

Пісні Ницо Потворно, особливо якщо їх слухати тривалий час, викликають у грудях відчуття тривоги й одночасної втоми автора. Але ж чувак українець та живе в Україні. Та й альбом записав у 2023 році. Його втома та тривога резонують з тим, що відчуваю я. Думаю, не тільки я.

Книги читав у 2023 році досить рідко, тож у цьому розділі буде лише одна книга. Це «I Hear You» [Amazon] Майкла Соренсена.

Почну з поганого про неї. Знаєте це сорт сучасних книжок, які містять рівно одну гарну ідею, яку можна було б розписати в середньому по довжині пості в блозі, і було б достатньо? Але пост у блозі продати важко, а якщо налити води на цілу книгу, написати гучний заголовок та опис, що продає успіх – автору може й долари у кишеню впадуть. Тож на сторінках книги автори повторюють цю єдину ідею знов і знов, знов і знов. Так ось «I hear you» дещо схожа на такі книги, але лише частково.

З іншого боку, це одна з тих книг, що читаєш, і через кожне речення повторюєш «блін, це ж дійсно саме так!» або «чорт, чому ніхто про це не писав раніше?».

Книга, як можна здогадатися з назви, про вміння слухати. Про те, як навчитися не просто чути слова, що вимовляє співрозмовник, а й розуміти чому саме вони були сказані та що людина хоче ними сказати.

Автор пояснює речі, які деяким людям ніби даються інтуїтивно. Наприклад, розуміння, що, коли людина скаржиться на щось або когось, частіше за все вона не потребує від співрозмовника вирішення проблеми чи пораду. Вона просить розуміння та підтримку, хоча вербально може не озвучити прямо це прохання. Або про те, як, власне, можна підтримати людину, що цього просить.

На жаль, я не є людиною, якій це вміння далось інтуїтивно. Я погано розрізняю, що саме хоче мій партнер в розмові, та не вмію підтримати навіть тоді, коли цього хочу. Саме тому книга здалася мені надзвичайно важливою.

Впевнений, що перечитаю її знов.

Цьогоріч немає, що відзначити у цих категоріях.

Я мало дивився фільми, а якщо й дивився, то здебільшого щось старе, що вже бачив. Ходив у кіно на Оппенгеймера та Барбі. Оппенгеймер знятий добре, але загальне враження не таке, щоб можна було написати традиційне «Нолан – геній». Барбі – важливе кіно з точки зору просування здорової феміністичної ідеї. Красуня Марґо Роббі будь-якому фільму балів додає. Танок Кенів дуже класний, співав потім цю пісню деякий час. Але в цілому – ну, добре, не більше.

Подивився у новорічну ніч вкотре Джентльменів. Такий от невтішний фільмовий рік.

Кращого подкасту теж не відзначу, бо нічого нового, вартого окремої уваги, у 2023 році не знайшов. Все ще кайфую від ХПЗП, особливо від подкастів на патреоні.

Прикольно спостерігати за тим, як трансформувався інтернет з роками. Тепер висловлювати свою думку, жартувати без купюр та бути чесним краще на закритих майданчиках, бажано платних. Туди з меншою ймовірністю прийдуть люди, що готові ненавидіти та зневажати все навкруги.

🐘

Плавно та природно розмова зайшла про інтернет, і тут мені є, що сказати. Я неодноразово писав, що не люблю сучасні соціальні мережі, де алгоритми вирішують, що мені читати, кого показувати, а кого краще приховати.

Але крізь царство комерційної темряви довгі роки пробивало світло єдиної класної мережі – нею був твіттер.

Я читав його через застосунок Tweetbot, де було суто хронологічне відображення моєї стрічки. Та й підписаний я був на обмежене коло цікавих мені людей, що постили здебільшого посилання на цікаві статті, новини, на дописи у власних блогах, публікували фото та інший арт.

Твіттер був для мене джерелом важливих новин та смішних мємів, способом знаходити цікавих людей та спілкуватись з ними, майданчиком для публікації власної творчості (трошки соромно, що я свій блог назвав творчістю) і головне – інтернет-майданчиком, від якого я отримував задоволення. Завдяки твіттеру я зустрів певну кількість людей, з якими тепер підтримую дружні стосунки.

Але все змінилося після того, як Ілон Маск придбав цей самий Твіттер. Майже одразу він заборонив використання сторонніх застосунків, і мій улюблений Tweetbot з простим, але функціональним та зрозумілим інтерфейсом, перестав працювати. Крім того, політика модерації, запроваджена Маском, мʼяко кажучи, дивна. Він розблокував облікові записи ультраправих фанатичних нацистів, паралельно блокуючи адекватних журналістів та взагалі будь-кого, хто дозволяв собі критикувати власника.

У західному світі почався відтік людей з мережі, бо толерувати нову політику модерації готові не всі. Ба більше, певна кількість власників автомобілів Тесла (директором та одним з власників компанії є також Маск) начепила на автівки наліпки з написом «Я придбав авто до того, як Ілон збожеволів», бо бути дотичним до дій цієї людини адекватні люди не хочуть.

В Україні, на жаль, цей тренд залишився майже непомітним. Це, з одного боку, звично, бо довгі роки, коли твіттер давно був надзвичайно популярним у світі, у нас він залишався майже невідомим. Тож певне відставання від загальних трендів очевидне. З іншого боку, Маск дозволив собі стільки антиукраїнських висловлювань та дій, що було б гарно нашому суспільству відреагувати.

Я свій обліковий запис у твіттері поки не видалив, але більше майже не читаю стрічку та не пишу туди нічого, крім посилань на нові дописи в блозі.

Натомість я тепер більш активний у мастодоні. Дуже коротко я розповідав про цю соціальну мережу восени 2022. Але відтоді змінились два ключових для мене аспекти:

  1. Студія Tapbots, що розробляла мій улюблений твіттер-застосунок Tweetbot, на його основі зробила аналог для мастодону – Ivory. І це по-справжньому класний застосунок, у якого є версія для айфонів з айпадами та окрема, доросла версія для маків. За його використання я сплачую розробникам 30 доларів на рік, але воно того точно варто.
  2. Люди почали все активніше реєструватися в мастодоні. І я бачу повторення того тренду, що колись існував у твіттері – люди, що прийшли на цю платформу раніше за інших, часто є цікавими особистостями, яких приємно читати.

Я теж періодично щось туди пишу. Тож закликаю реєструватись, підписуватися на мене, постити туди загалом. Розвиваймо вільний інтернет разом! І сплачувати 30 доларів зовсім не обовʼязково – цілком можна використовувати безкоштовний застосунок чи просто сайт у будь-якому браузері.

Мій акаунт у мастодоні: @[email protected] Нещодавно створений акаунт блога в мастодоні: @[email protected]

Улюблений Ivory для MacOS

🔖

У мене майже все. Для тих, хто захоче перечитати якусь конкретну частину поста, я зробив зміст. На цей раз розміщую його не на початку поста, а в кінці. Хай буде бонусом для тих, хто прочитав або хоча б доскролив сюди.

👋

Здається, це найдовший пост, що я будь-коли писав. Най буде компенсацією за те, що не було традиційних публікацій восени.

Попереду багато нових дописів. Робота дала мені можливість подорожувати у 2023 році, і я побував у багатьох містах від Єрусалиму на півдні до Осло на півночі, від Валенсії на заході до Ташкента на сході. І з кожного з них привіз плівки з фотографіями. Поки не знаю, коли сяду писати дописи про всі ті міста, бо якось воно зараз не на часі. Але колись – обовʼязково.

Пости з підсумками минулих років: 2022, 2021, 2020, 2019, 2018, 2017, 2016, 2015, 2014, 2013, 2012, 2011, 2010, 2009.

comments icon Коментувати дописи можна в соціальних мережах, телеграм каналі, або просто написати мені на пошту [email protected].