Довго не знав як написати цей пост, з чого почати, про що взагалі писати. Це надто складна, широка та болюча тема. Щоб спростити собі задачу я з самого початку спробую сформулювати, що я хочу добитися, публікуючи цей матеріал. І буду намагатися відштовхуватися від цього.

1. Про Аушвіц та інші табори смерті написані безліч книг та статей, зняті десятки фільмів. Деякі з цих творів — справжні шедеври. Мій пост не претендує на монументальність чи важливість. Я не маю ані потрібного таланту, ані необхідної підготовки, щоб зробити по-справжньому гарний матеріал. Проте, навіть якщо кожна людина на планеті знає про німецькі табори смерті, вважаю за необхідне час від часу підіймати цю тему. Якщо це хоча б на мільйонну частку відсотка знизить вірогідність повторення подібних подій, безперечно варто написати.
2. Ймовірно хтось почерпне з цього поста інформацію, про яку раніше не знав. Або просто зацікавиться темою та піде досліджувати її далі. У будь-якому разі, буде добре. Вірю, що чим більше людей знає про табори смерті, тим нижча вірогідність, що таке коли-небудь станеться знов.
3. В Аушвіці було вбито щонайменше 1 мільйон 100 тисяч людей. Цю неймовірність кількість жертв просто неможливо осягнути, вона сприймається як число з підручника історії. Але кожен з цього мільйона ста тисяч був людиною зі своїм життям, своїми почуттями, своїми сподіваннями. І кожен з цих мільйона і ста тисяч загинув в Аушвіці. Я хочу, щоб памʼятали не тільки злочини нацистського режиму, але й те, що кожна його жертва — окрема людина з долею, яка була обірвана.
4. Поїздка в Аушвіц та написання цього матеріалу це спроба розібратись з власним нерозумінням того, як подібна бюрократична машина з масового знищення людей могла існувати. Це спроба зрозуміти чому люди здатні робити таке з іншими людьми. Це спроба визнати той жах, що пробуджує в мені ця тема. Визнати, а значить перестати його ховати та уникати.
5. Хочу поділитися власними враженнями від відвідування цього місця. Значна частина моїх прямих та найближчих предків — євреї. У моїй родині не було заведено говорити про це. Навпаки, наше походження приховувалось через антисемітські настрої у Радянському Союзі. Частково через це я, як єврей, хочу відрефлексувати на тему головної єврейської трагедії — Голокосту.

Я публікую цей пост у сімдесят сьому річницю визволення Аушвіцу у памʼять про всіх жертв Голокосту.

☠️

Не хочу перетворювати цю нотатку у дублікат сторінки у Вікіпедії, та й впевнений, що всі перелічені нижче факти знає майже кожен. Але я напишу певну кількість загальних фактів про табір «Аушвіц» та табори смерті загалом.

• У контексті Другої світової війни концтаборами (від повного «Концентраційний табір») заведено називати засновані гітлерівським режимом табори, в яких насильно тримали євреїв, ромів, радянських військовополонених, ворогів німецької держави, геїв, людей з психічними розладами та інших людей. Абсолютна більшість жертв нацистських таборів — євреї.
• Принцип, який дуже важливо окремо прописати: переважна більшість людей потрапляла у табори через причину, що ніяк не повʼязана з війною. Іншими словами, за виключенням військовополонених, людей увʼязнювали не для того, щоб отримати перевагу у війні (як, наприклад роблять, коли виключають бійців армій супротивників з майбутніх боїв чи поповнюють обмінний фонд). У табори відправляли здебільшого цивільне населення, включно з жінками, дітьми та старими. Проміжною ціллю було отримання вигоди у вигляді безплатної робочої сили та конфіскації всього особового майна на користь Німеччини. Проміжною, бо кінцевою ціллю було повне знищення згаданих народів та меншостей. Нацистський режим називав примусову депортацію та подальше вбивство євреїв у таборах смерті «Остаточним розвʼязанням єврейського питання». Цей евфемізм використовувався, щоб замаскувати справжню ціль депортації людей з місць їхнього проживання.
• Не всі німецькі табори були просто концентраційними. Приблизно одночасно з початком війни з СРСР, тобто влітку 1941 року, частина таборів почала функціонувати як табори смерті. У таких таборах створювалась інфраструктура для масового вбивства вʼязнів. Частіше всього — газові камери. Рідше — газові фургони.
• Таборів смерті всього було 6, і всі вони були розташовані на території окупованої Польщі: Хелмно, Белжець, Собібор, Треблінка, Майданек та Аушвіц-Біркенау. В цих шести таборах смерті були вбиті 2 мільйони 700 тисяч людей.
• Аушвіц-Біркенау — найбільший табір смерті. В ньому загинула найбільша кількість людей — 1 мільйон 100 тисяч.

Ще трошки загальновідомих фактів:

• Аушвіц та Біркенау це німецькі назви польського міста Освенцим та села Бжезінка. У країнах колишнього СРСР табор зазвичай називають «Освенцим», а в Європі — «Аушвіц», як називали його німці.
• Під назвою «Аушвіц-Біркенау» зазвичай розуміють два табори, розташовані на відстані близько 3 кілометрів один від одного. «Аушвіц-1» — перший та найстаріший з цих таборів, побудований на місці колишніх бараків польської армії. Це саме той табір, на вході в який стоять ворота з відомим написом «Arbeit macht frei» (німецькою «Праця звільняє»). «Аушвіц-2 – Біркенау» — новіший табір, набагато більший за розміром та, головне, з куди більш продуктивними газовими камерами та крематоріями. Саме в цьому місці загинула більшість жертв Аушвіца. Були також «Аушвіц-3 – Мановіц» та інші, менші табори, що підпорядковувались командуванню Аушвіца.
• Всі 6 таборів смерті розташовані саме у Польщі невипадково. По-перше, у Польщі до Війни мешкала найбільша кількість європейських євреїв — близько 3 мільйонів. Розташував табори смерті у Польщі, німці спростили собі логістичну задачу по доставці євреїв у місця вбивства. По-друге, сховали від очей західних європейців справжню суть евфемізму «Остаточне розвʼязання єврейського питання».
• З цієї ж причини невипадковим є розміщення найбільшого табору смерті. Аушвіц знаходиться недалеко від Кракова — одного з довоєнних європейських центрів єврейської культури.

У 1947 році польський уряд прийняв закон про заснування музею-меморіалу на території таборів «Аушвіц-1» та «Аушвіц-2 – Біркенау». Відтоді території цих таборів та всі споруди захищені законом. А з 1979 року музей-меморіал знаходиться під захистом ЮНЕСКО.

Музей влаштовує регулярні платні тури з гідом польською, англійською, німецькою, французькою, італійською та російською мовами. Індивідуальне відвідування музею безплатне, проте потребує отримання квитка на вході. Контроль безпеки на вході у музей нагадує аеропортовий — з металодетекторами та сканерами сумок та рюкзаків.

В Аушвіц я приїхав рейсовим автобусом з Кракова. Судячи з усього, більшість пасажирів того автобуса їхали саме у музей, хоча маршрут автобуса проходить крізь багато невеличких населених пунктів, де робить зупинки. Щорічно музей відвідує декілька мільйонів людей, і щорічно відвідуваність зростає (гадаю, що ковід і тут вніс свої корективи, проте не вплинув на загальний тренд).

Після проходження контролю безпеки я опинився на невеличкому майданчику, від якого тягнулась доріжка до тих самих воріт з написом. Очікуючи гіда, я відчув внутрішній дисонанс. Знаючи, що коїлось в цьому таборі, неможливо не відчувати жах, знаходячись в цьому самому місці. З іншого боку, зараз воно виглядає спокійно та охайно.

Дочекавшись початку екскурсії, у складі групи близько десяти відвідувачів ми заходимо в «Аушвіц-1». Ознайомча екскурсія організована доволі звично: гід робить зупинки біля значущих обʼєктів та розповідає базові факти.

Крокуючи рівними рядами охайних цегляних будівель, я не міг позбутися відчуття, що це місце нагадує, скоріше, невеличке поселення, ніж табір смерті.

Екскурсія продовжилась відвідуванням колишніх житлових блоків. Деякі з них демонструють житлові умови, якими їх застали перші вʼязні Аушвіца. Інші — мізерний одяг та нечисленні предмети побуту вʼязнів. Ми проходили приміщення за приміщенням, роздивляючись гори взуття, валіз, окулярів та інших особистих речей, що були конфісковані у людей по прибуттю в Аушвіц.

Але для мене все змінилось у момент, коли я зайшов у приміщення з цілою горою людського волосся. На вході в це приміщення стоїть табличка з забороною фотографування. Але я б і без неї не наважився взяти камеру в руки. Цю гору волосся не виходить назвати експонатом, бо це не просто особисті речі, це буквально останки людей, що загинули в Аушвіці.

Я читав про масові вбивства у таборах, про нелюдські досліди та знущання з вʼязнів, але опинитися в одному приміщенні з їхніми останками було зовсім новим досвідом. В цьому приміщенні вперше за час візиту мені стало по-справжньому тісно та погано. Я стояв там у повній розгубленості та подиві. І тільки згодом розпізнав, що тіснота та дискомфорт, що давлять у грудях, це біль.

Волосся з вбитих людей зрізали, очищували, сушили й відправляли у Німеччину для потреб різних виробництв. Радянські війська, що звільнили Аушвіц, окрім всього іншого, знайшли 7 тонн людського волосся. Сім тонн людського волосся. І це тільки та невелика партія, яку не встигли вивезти з табору.

Питання, на яке я не знаходжу відповіді, і яке все голосніше звучить у голові при відвідуванні Аушвіцу: як офіцери СС могли день за днем спостерігати за подібними стражданнями людей? Як могли віддавати накази про вбивства старих, жінок та дітей? Як у цьому всьому вони не втратили розум на другий день, а роками робили свою справу? Можливо пояснити собі божевілля одного диктора, але як пояснити шаленство тисяч? Чому в них не спрацьовували жаль та емпатія, що закладені у нас природою?

У своїй книзі про суд над Адольфом Айхманом¹ Ганна Арендт описує як Гіммлер, один з головних організаторів Голокосту та людина, відповідальна за роботу таборів, використовував дещо схоже на психологічний трюк, щоб утримувати есесівців у потрібному звіриному стані та гасити в них жаль до вʼязнів.

Щоб в їхніх головах не виникала думка про те, що саме вони є людьми, що завдають найжорстокіших страждань та вбивають невинних, есесівцям пропонувалось натомість думати про те, які складні випробування їм доводиться проходити та яку важку ношу їм потрібно нести під час служби батьківщині. До того ж у СС часто йшли служити ті, хто до Війни не зміг зробити нормальної карʼєри. Це був їх шанс почати все з нуля. Можливо, останній шанс. Шанс, який вони не хотіли упустити.

Я знаходжу ці пояснення логічними, намагаюсь переварити в голові, але все одно не можу прийняти.

☠️

Гітлер марив ідеєю очищення Європи від євреїв. Величезний бюрократичний апарат нацистської Німеччини завзято працював для досягнення цієї мети.

І це не фігура речі. У великих європейських містах євреїв примусово зганяли у гетто, звідки організовано відправляли у табори у вантажних залізничних вагонах.

Вʼязні із потягів, що приходили у табори смерті, прямо на пероні проходили відбір. Ті, хто після голоду у гетто все ще були фізично сильними й могли працювати, відправлялись на каторжні роботи. Всі інші, яких, як правило, було дві третини, прямували одразу у газові камери.

Тим, хто потрапляв у концентраційні табори, а не у табори смерті, щастило трохи більше. Але концентраційні табори були лише тільки тимчасовою мірою. Вʼязні, що залишили там своє здоровʼя на каторжній праці, переживши голод, холод та хвороби, все одно відправлялись у табори смерті. Там вони проходили згаданий вже відбір прямо на пероні, та, частіше за все, одразу ж знищувались.

Величезний державний апарат функціонував з одною базовою ціллю — врешті решт вбити всіх, хто потрапляв у його жорна. Попереднє отримання користі у вигляді безплатної рабської сили, матеріалу для проведення медичних експериментів, а також вилучення всіх цінностей, від особистого майна до золотих зубів та волосся, було всього тільки супутнім бонусом.

30 червня 1943 року, хоча й набагато пізніше, ніж того хотів Гітлер, Рейх² був оголошений «judenrein» — тобто очищеним від євреїв.

Стіни коридору одного з блоків Аушвіца покриті рамками з фотографіями вʼязнів. Під фотографіями, що були зроблені по прибуттю у табір, вказані імʼя вʼязня, дата прибуття та дата смерті. Як правило, різниця у часі між цими датами не перевищувала місяця, і це навіть для тих, хто на першому фото виглядає молодим, сильним та здоровим. Більшість, судячи з цих рамок, гинула сильно раніше.

Жодна стіна не може вмістити на собі фотографії кожного з мільйона та ста тисяч вбитих в Аушвіці. Та й фотографії робили тільки тих вʼязнів, які після відбору на пероні потрапляли у табір, а не напряму у газові камери (а таких була більшість). Але персоніфікація та ідентифікація жертв — важлива та актуальна задача. Хоча б тому, що смерть кожної конкретної людини, чию фотографію можна побачити та прочитати історію життя, значить і запамʼятовується набагато більше, ніж сухі цифри.

В цілому, музею вдалося пробити бетонну стіну захисту, вибудувану моєю психікою. Переходячи з блока у блок, я відчував то ком у горлі, то біль у грудях, то лють і злобу. Чутливіші та емоційніші відвідувачі проявляли емоції менш стримано. На сходинках у входу в один з блоків, притуливши долоні до обличчя плакала дівчина. Поруч з нею витирали сльози зі своїх щік її подруги.

Це, мабуть, і є одна з задач музею. Нормальна людина, відвідавши його, отримає додаткове щеплення від ідей нацизму, шовінізму та інших дискримінаційних ідей.

Перша частина екскурсії закінчується після візиту у приміщення газової камери та крематорію. Мені здалось, що відвідування сплановано таким чином не випадково: газові камери залишають потужне гнітюче враження, яке можна хоча б трошки переварити в очікуванні безплатного автобуса, що курсує між «Аушвіц-1» та «Аушвіц-2 – Біркенау».

Автобус зупиняється біля входу в «Аушвіц-2» — того самого входу, крізь який йдуть залізничні шляхи. (Загальний вид того місця можна подивитись на другій світлині цього допису.)

Саме цими залізничними шляхами прибували у табір вантажні потяги, вщент забиті людьми. В «Аушвіц-2 – Біркенау» спершу були дві газові камери, облаштовані у переобладнаних сільських будинках. Але пізніше, коли їх продуктивності вже не вистачало, були побудовані ще 4 окремі великі будівлі з газовими камерами та крематоріями.

Перші бараки в «Аушвіц-2» будували радянські військовополонені. Більшість з цих цегляних витягнутих споруд збереглась понині. Але кількість вʼязнів зростала з кожним днем і, відповідно, зростала й необхідність у нових бараках. Щоб знизити вартість та пришвидшити їх будівництво, бараки почали зводити з дерева.

У наші часи територія «Аушвіц-2 – Біркенау» нагадує майже безмежне поле, на якому видні сотні низьких камʼяних периметрів колишніх фундаментів. Саме на цих фундаментах стояли ті деревʼяні бараки. По центру цих периметрів одиноко стоять цегляні труби димарів від опалювальних печей. Попри їх наявність, у бараках завжди було холодно — пального для опалення у вʼязнів ніколи не було.

Самі деревʼяні бараки зараз побачити неможливо. Відступаючи, німці забрали з собою частину з них. Певну кількість вони підпалили. А рештку розібрало населення навколишніх сіл у важкий післявоєнний час.

На території «Аушвіц-2 – Біркенау» є декілька блоків, відкритих для відвідування. Зокрема, житловий блок з деревʼяними нарами та санітарні блоки з туалетами та умивальниками. Останні справили на мене найжахливіше враження. Просто не уявляю, як люди примудрялися зберігати гідність, коли навіть найприватніші частинки їхнього побуту були перетворені у масове знущання.

Один з прикладів роботи нацистської пропаганди — приховування масових вбивств, що були здійснені режимом. Але нащо німцям було щось приховувати? Наскільки я розумію, їм це було потрібно, щоб контролювати думку суспільств у країнах Західної Європи, та продовжувати депортацію євреїв з цих країн на схід під хибним приводом майбутнього переселення у Польщу, на Мадагаскар або на інші території, що нібито будуть відведені для євреїв. Але чи можна приховати вбивства мільйонів людей? Чи дійсно більшість німців не знала про справжню мету депортації? Це, звісно, риторичні питання.

Так чи інакше, з червня 1942 року за наказом вищого нацистського керівництва здійснювалась «Особлива операція 1005» — знищення всіх доказів та свідчень масових вбивств.

До цього моменту всіх вʼязнів, що були вбиті у таборах, де не було крематоріїв, а також всіх, хто був розстріляний зондеркомандами СС³ та айнзацгрупами⁴, ховали у братських могилах.

У рамках «Операції 1005» вʼязні із таборів розкопували братські могили, спалювали трупи, перемелювали та подрібнювали кістки, після чого закопували останки знов. Вʼязнів, що виконували ці роботи, після їх завершення страчували.

Восени 1944 року, коли майбутня поразка Німеччини у Війні була очевидною, Гіммлер віддав наказ зупинити масові вбивства у таборах та знищити газові камери та крематорії. У згаданій вже книзі Ганна Арендт пише, що його вчинок виходив із щирого переконання, що у майбутніх перемовинах про мир Союзники оцінять його широкий та добродушний жест.

Але такі перемовини ніколи не відбулись, а сам Гіммлер покінчив життя самогубством у полоні британських військових.

☠️

Розвʼязання єврейського питання, як нацисти називали вбивства євреїв, на окупованих територіях СРСР було влаштовано дещо інакше. У деяких містах, в тому числі і у моїй рідній Одесі, окупанти примусово зганяли євреїв у гетто. Звідти вʼязнів переміщували у віддаленні місця розстрілу. Когось — потягами, інших — виснажливими пішими маршами, які втримував далеко не кожний. В інших містах, здебільшого у тих, що мали меншу єврейську популяцію, євреїв зобовʼязували явитись у місце збору, звідки їх одразу вели на масовий розстріл. Так було, наприклад, з тими, хто загинув у Бабиному Яру.

Але й з окупованих європейських країн депортація євреїв проходила дуже по-різному.

В окупованій німцями Норвегії більшість з декількох тисяч євреїв була схоплена під час двох рейдів восени 1942 року. Але, коли з офісу Адольфа Айхмана надійшов наказ про їхню депортацію в Аушвіц, деякі з членів маріонеткового уряду Квіслінга⁵ подали у відставку, а частина євреїв змогла втекти у нейтральну Швецію або Сполучене Королівство.

Окупована німцями Данія саботувала прийняття антиєврейських законів, а місцева армія та поліція не сприяли депортації євреїв. Ба більше, за підтримки та сприянню короля Данії Крістіана Десятого, небайдужі данці організували цілу операцію по підпільному вивезенню євреїв у нейтральну Швецію, де вони знайшли прихисток до кінця війни. Значну кількість євреїв данці переховували у власних домівках. У підсумку абсолютна більшість данських євреїв пережила війну та Голокост.

Навіть Італія та Болгарія, що обидві були союзниками гітлерівської Німеччини, саботували депортацію євреїв у табори.

У дорогих моєму серцю Нідерландах студенти вийшли на протести, коли єврейських викладачів їх вишів звільнили. У відповідь на депортації євреїв по країні пройшла хвиля протестних мітингів. Нідерландці, попри загрозу власній свободі та життю, масово приховували євреїв у себе вдома, допомагали їм знайти підробні документи, або просто годували впродовж довгих років війни. Один з відомих випадків — родина Анни Франк, яка переховувалась в Амстердамі понад 2 роки⁶.

Вважаю за необхідне написати про це, бо навіть в окупації та при наявності абсолютних злодіїв у владі, було достатньо багато людей та цілих суспільств, що зберегли гуманність та тверезість розуму. Але були й приклади страшного колабораціонізму. Наприклад, румунська армія не просто билась на боці Німеччини під час війни, але й активно винищувала власних євреїв, а також євреїв на окупованих територіях. Саме румунські війська розстрілювали євреїв в Одесі та області. Угорщина після окупації Німеччиною у 1944 році менш ніж за 2 місяці депортувала понад 400 тисяч євреїв. Більшість з них загинула одразу по прибуттю в Аушвіц. Думаю, варто памʼятати не тільки гідність окремих країн та їх громадян, але й ганьбу, якою заплямували свою історію інші.

Рудольф Гьосс, що був комендантом Аушвіца понад 3 роки, після війни намагався переховуватись, але був спійманий британцями. Він свідчив на Нюрнберзькому процесі, а потім був переданий Польщі, де був засуджений та повішений поруч з газовою камерою у «Аушвіці-1».

Адольф Ейхман, що відповідав за депортацію євреїв у табори, після війни втік в Аргентину, де переховувався під підробними документами. У 1960 році агенти ізраїльської розвідки Моссад викрали Ейхмана з Аргентини та перевезли в Ізраїль, де він був визнаний винним та страчений.

Але багато есесівців уникли покарання за свої дії, в тому числі й при потуранні урядів Німеччини, Аргентини та інших країн.

Хай там як, жодне покарання, навіть смертна кара, не можуть повернути життя жертвам Голокосту. Заведено вважати, що їх близько 6 мільйонів.

Я все ще не можу зрозуміти як Голокост міг трапитись в Європі двадцятого століття. Як він міг трапитись на континенті, де до цього зʼявились Караваджо, Моцарт, Тесла та тисячі інших геніїв. Як він міг бути створений руками нації, що є настільки талановитою та винахідливою, настільки освіченою та розвиненою.

Голокост — трагедія не тільки єврейського народу. 6 мільйонів людей, якби залишились живими, зробили б величезний внесок у культуру та розвиток Європи та всього світу. Та й просто жити у світі, де 6 мільйонів невинних людей не були вбиті, було б набагато приємніше та спокійніше. І той факт, що життя цих 6 мільйонів людей були відібрані, трагедія кожного з нас.

примітки

1. Адольф Айхман — офіцер есесівець, якого часто називають одним з «архітекторів Голокосту». Саме Айхман відповідав за логістику переміщення євреїв з європейських гетто у табори смерті, зокрема в Аушвіц. У своїй роботі Айхман проявляв типово німецьку винахідливість та старанність. Докладніше про нього на українській Вікіпедії: uk.wikipedia.org/wiki/Адольф_Айхман ↩
2. Під Рейхом у цьому випадку розуміється територія Німеччини з включеними у її склад Австрією та Чехословаччиною. ↩
3. Зондеркоманди СС (від німецького SS-Sonderkommandos) — спеціальні підрозділи у складі СС, що формувались для виконання конкретних завдань, у тому числі й для масових вбивств. Докладніше: en.wikipedia.org/wiki/Schutzstaffel#SS-Sonderkommandos ↩
4. Айнзацгрупи (від німецького Einsatzgruppen) — постійні підрозділи під керівництвом СС, чиєю задачею було, в першу чергу, впроваджувати Остаточне розвʼязання єврейського питання та здійснювати інші масові вбивства цивільного населення, військовополонених тощо. Найвідоміший їх злочин — розстріл 33 771 єврея у Бабиному Яру. Докладніше про Айнзацгрупи: uk.wikipedia.org/wiki/Айнзатцгрупи ↩
5. Докладніше про режим Квіслінга на українській Вікіпедії: uk.wikipedia.org/wiki/Режим_Квіслінга ↩
6. Анні було 13 років, коли її родина почала переховуватись в одному з амстердамських будинків. Впродовж понад 2 років дівчинка вела щоденник, у якому писала про підпільне життя. У серпні 1944 року її родину заарештувало Гестапо. Анна загинула у концтаборі «Берген-Бельзен» у лютому чи березні 1945 року. Її тато, що єдиний з родини Франк вижив, після війни видав щоденники у вигляді книги. «Щоденники Анни Франк» є класикою світової літератури. ↩