kostiantyn.ist /

Чорнобиль

26 квітня 1986 року сталася найбільша аварія в історії атомної енергетики — вибух четвертого енергоблока Чорнобильської атомної електростанції.

Аварія в Чорнобилі — надважлива подія в історії України, що вплинула та продовжує впливати на чисельні аспекти життя та розвитку нашої країни. Попри це, на мій погляд, аварії, а так само її причинам та наслідкам, не приділяють належної уваги. Як і не вшановують належним чином памʼять ліквідаторів.

Восени 2017 року я побував у Зоні відчуження — так називають територію, з якої після аварії примусово виселили мешканців, а саму територію зробили закритою для відвідування. Цей пост — розповідь про те відвідування та ключові факти про аварію.

Перед тим, як розповідати про візит у Зону відчуження, вважаю необхідним розповісти базові факти про електростанцію, Чорнобиль та місто Припʼять. Так би мовити, задати сетинг, в якому далі розвивались події.

§

Бажання відвідати Зону відчуження у мене зʼявилось після того, як ведучій одного з англомовних подкастів, що я тоді слухав, розповів, що заради відвідування Чорнобиля прилетів з Лос-Анджелесу. «Щось, — подумав тоді я, — щось особливе повинно бути в тому місці, щоб заради нього долати таку відстань». Мені з Одеси їхати було значно ближче, та й друзі одразу ідею підтримали — тож ми поїхали.

До повномасштабної війни у Зону відчуження возили організовані тури. Я обрав одноденний тур з виїздом з Києва вранці та поверненням туди ж ввечері, про що досі шкодую. Інша опція передбачала ночівлю в єдиному готелі в Чорнобилі, що досі працює. Тепер розумію, що це було б неймовірно цікаво, та й побачив би за 2 дні я значно більше.

Одноденний тур у Зону передбачав відвідування декількох місць. Всі вони нанесені на мапу, яку Федір Гонца створив спеціально для допису.

Ці ж місця умовно поділятимуть цей допис на розділи:

Вузькою асфальтованою дорогою, що по обидва боки оточена високим лісом, автобус підʼїжджає на контрольно-пропускний пункт «Дитятки». КПП розташований як раз на вʼїзді в 30-кілометрову Зону відчуження. Називається він на честь однойменного села, що знаходиться на півтора кілометра південно-східніше, тобто за межами Зони, тому людей з села не виселяли, й воно має мешканців досі.

Після перевірки документів шлагбаум підіймають, і ми рушаємо далі. От тільки в самій Зоні види все ті ж — та сама вузька асфальтована дорога. Той самий ліс по обидва боки.

Гід каже, що за 30 років, що минули після аварії, у Зоні розвелось багато диких тварин: лиси, олені, навіть ведмеді трапляються. Але через вікно автобуса я жодних звірів не побачив, та й потім, вже на вулиці, теж не побачив. Мабуть, воно й добре, бо зустріч з чорнобильським ведмедем — останнє, на що я розраховував.

Асфальтована дорога інколи переходить у бетонку, а та знов у асфальт, ми долаємо короткі місточки, що перекидають дорогу через вузькі річки — здається, що в Зоні їх безліч. Це, власне, було перепоною під час будування електростанції: місцева земля болотиста, та ще й прорізана купою рік та водойм. Одним словом, ґрунт для будівництва атомних електростанцій не найкращий.

Залісся

Доволі швидко ми приїжджаємо в кинуте село Залісся. Дорожній покажчик сповіщає, що до аварії в ньому мешкали 2849 людей, тобто це було досить велике село.

1 травня 1986 року, тобто на 6-й день після аварії, мешканців села евакуювали.

У Заліссі зустрічаються артефакти, яких не зустрінеш у сучасному українському селі: радянські барельєфи, таблички, покажчики тощо. Закони про декомунізацію тут, здається, не діють.

Помітно, що одним й тим самим маршрутом водять всіх туристів. Хтось з них зробив штучну композицію з дитячою іграшкою, черевиком та книгою, що лежать на підвіконні. Зробили це, вочевидь, щоб сфотографувати сумні символи кинутого села. Але, як на мене, особливої потреби штучно створювати таку атмосферу немає — навколо й так точно не весело. Природа повільно, але все ж знищує людські оселі та кинуте майно. Те, що колись було великим українським селом, навряд колись знов зустріне мешканців.

У Заліссі наш гід вперше показав явище, що називають радіоактивними плямами. Майже всюди у селі дозиметри показували нормальний чи трошки вищий за нормальний рівень радіації. Для таких замірів пристрій підносять на 10-15 сантиметрів від поверхні. В окремих місцях, які, зрозуміло, зовнішньо ніяк не відрізняються, дозиметр раптом починав характерно тріщати, а його дисплей показував радіоактивне випромінювання у десятки або навіть у сотні разів вище за норму.

Вибух четвертого енергоблока станції розкинув на десятки кілометрів графітову кладку, ядерне пальне та інші елементи конструкції реактора, включно з тими, що мають наведену радіоактивність — тобто такі, що не були радіоактивними, але стали такими внаслідок отриманого опромінення. Через це у Зоні відчуження діють правила безпеки: палити та їсти можна тільки у спеціально відведених місцях, заборонено ставити предмети (наприклад, рюкзаки) на землю тощо.

Чорнобиль

Дорогою від Залісся у Чорнобиль я забував, що в Зоні взагалі є якась небезпека. Навкруги золота осінь, крізь велике автобусне вікно я спостерігав панораму надзвичайно мальовничого Київського Полісся, що біжить повз. Але деінде все ж стояли знаки радіаційної небезпеки, знаки з черепом та кістками, таблички «СТІЙ!» та «ЗАБОРОНЕНА ЗОНА». І вони повертали до реальності, в який безпека у Зоні відносна — на маршрутах, погоджених для відвідування туристів, зустріти справжню небезпеку вже важко. Але ступивши туди, куди не треба, можна отримати смертельну дозу радіації.

Зупинка у Чорнобилі була дуже короткою. Ми побачили музей просто неба, де виставлена техніка, що брала участь у ліквідації наслідків аварії. Там, власне, я й зробив єдину фотографію — на ній робот СТР-1, розроблений радянськими інженерами на базі місяцехода, а також компактний колісний безпілотний бульдозер, назву якого я не знаю.

Про техніку завжди розповідають, що жодна не могла впоратись з рівнем радіації, і замість неї найскладніші та найбрудніші ділянки після аварії розчищали люди. Зокрема, мова й про дах 3-го енергоблока, на який вибухом закинуло значну частину графітової кладки, пального та інших радіоактивних елементів конструкції 4-го енергоблока. Той дах пробували розчищати й згаданим місяцеходом, й німецьким роботом з грайливою назвою Joker, і японською технікою. Всі вони працювали, але недовго — жодна техніка не була розрахована на роботу в умовах настільки високого рівня радіації, і просто виходила з ладу.

До Чорнобиля аварій з таким рівнем наслідків людство не знало, тож ніхто й не мав обладнання, що витримуватиме подібні умови. Не допомагала, звісно, й звичка радянської влади замовчувати те, що замовчати все одно б не вийшло: тривалий час радянська влада не розкривала іноземним партнерам справжній рівень радіації, що спостерігався поруч з 4-м енергоблоком. Тож іноземні партнери, навіть якби хотіли, не могли належним чином підготувати техніку до умов роботи, бо тих умов просто не знали.

Повертаючись до міста Чорнобиль, воно нагадує типове маленьке українське місто, хіба що без вуличної реклами, сучасних вивісок, Сільпо та Нової Пошти.

До аварії на станції Чорнобиль був райцентром, де мешкали трохи менше за 15 000 людей — втричі менше, ніж у Припʼяті. Проте, саме у Чорнобилі зосереджувались основні адміністративні установи району.

Станом на осінь 2017 року, коли я відвідав Зону, Чорнобиль налічував 2800 мешканців. Щоправда, мова про так зване «вахтове» проживання: люди не живуть в Чорнобилі постійно, а приїжджають не певний термін для виконання робіт, потім їдуть.

РЛС «Дуга»

Наступною зупинкою була радіолокаційна станція «Дуга».

Підтвердженої інформації про станцію не так багато, але відомо, що вона була частиною системи ППО Радянського Союзу: її побудували для раннього виявлення пуску балістичних ракет. РЛС називали загоризонтною — такою, що може «бачити» за горизонт. Принцип її дії був такий, що окремо розташована станція пускала в небо сигнал, що віддзеркалювався від іоносфери, та повертався на землю на значній відстані, звідки знов відбивався. За декілька таких віддзеркалень сигнал повертався та уловлювався приймальною станцією — саме «Дугою». Потенційно це дозволяло виявити пуск балістичної ракети зі Сполучених Штатів. Фактично ж успішність такого виявлення багато хто ставить під сумніви. Кажуть, що вірогідність виявлення цілей була не надто високою, тож величезні інвестиції у розробку та будівництво РЛС себе не виправдали.

Загалом, про «Дугу» багато, що кажуть. Секретний військовий обʼєкт на території Зони відчуження — це справжній магніт для поціновувачів теорій змов. Хтось каже, що Чорнобильська АЕС працювала виключно, щоб живити «Дугу». Також кажуть, що аварія на АЕС — диверсія американців, головною метою якої було вивести «Дугу» з ладу. Існує навіть версія, що аварію влаштували радянські чиновники, щоб уникнути відповідальності за провал проєкту по розробці та будівництву «Дуги».

Навіть розміри РЛС в інтернеті зустрічаються різні. Я просто заміряв загальну довжину конструкцій з антенами на Google Maps, виходить близько 820 метрів. Та й заввишки вона величезна: згідно з Вікіпедією, довша секція заввишки від 135 до 150 метрів, коротша — десь 100 метрів. Відчувається вона надзвичайно великою, і це відчуття підсилюється тим, що вона стоїть на піску, а навкруги ліс: складається враження ніби це якийсь артобʼєкт, а не кинута військова РЛС.

Подібна станція була й під Миколаєвом, але її демонтаж закінчили у 2001 році. Чорнобильську станцію демонтувати не стануть через складність, високу вартість таких робіт та відсутність такої потреби: ані територію, де вона стоїть, ані матеріали, з якої вона виготовлена, через радіоактивне зараження використати все одно не вийде. Ба більше, з 2021 року «Дуга» внесена до реєстру нерухомих памʼяток України.

Кумедний факт: РЛС випромінювала радіосигнал, що був чутний далеко за межами Радянського Союзу. На слух він схожий на короткі глухі удари, що швидко повторюються. Через це джерело цього сигналу за кордоном прозвали «дятел».

Одноденна екскурсія не передбачала довге перебування біля «Дуги», тож обійти її не було часу. Однак, все одно задоволений, що побачив її наживо.

Чорнобильська АЕС

Дорогою від «Дуги» до самої станції ми зробили коротку зупинку, щоб розгледіти станцію здалеку.

Ліворуч на фото, під арковим саркофагом, зруйнований внаслідок аварії четвертий енергоблок. Будівля, що примикає до нього праворуч — третій енергоблок. Я його вже згадував: саме на дах 3-го блока вибухом закинуло найбільш радіоактивні елементи. Ще правіше, прямо по центру кадра, по обидва боки вид високої труби, 1-й та 2-й енергоблоки. На передньому плані — штучний ставок з водою для охолодження реакторів. Вона у ньому навіть взимку була теплішою за 20ºС.

А ось тут на фото — недобудовані енергоблоки 5 та 6. Навесні 1986 року будівництво 5-го блоку було близьким до завершення, його запуск в експлуатацію планувався на листопад цього ж року.

На ранок після вибуху, коли радіаційне випромінювання було максимальним, 286 будівельників вийшли на роботу, щоб продовжити зводити 5-й енергоблок. Відстань від нього до реактора 4, що продовжував палати, складала півтора кілометра.

Події 26 квітня чи не найяскравіше показали гнилість радянської влади всіх рівнів. Культура, в якій проблеми зазвичай замовчувались, а будь-якої відповідальності було заведено уникати, просто не могла проявити себе інакше в унікальній за всіма характеристиками аварії. Будівельні роботи на 5-му блоці одразу не припинили через те, що керівництво станції замовчувало реальну проблему. Вибух називали пожежею, рівень радіації засекретили.

Через зупинку та вивід з експлуатації Чорнобильської станції, блоки 5 та 6 назавжди залишаться недобудованими. Величезні кошти, що встигли інвестувати у їх будівництво, зазвичай просто не згадують. Ба більше, їх будівництво кинули настільки поспішно, що не залишилось навіть інформації про наявність у приміщеннях реактора радіоактивних речовин1.

У 2016 році, у тридцяту річницю аварії, австралійський художник Гвідо ван Гелтен намалював всередині недобудованої вежі охолодження реактора 5 мурал, в основні якого фотографія українського фотографа Ігоря Костіна.

Наступною зупинкою був оглядовий майданчик поруч з 4-м енергоблоком. Там діяли суворі правила: будівлю станції та нове аркове укриття фотографувати було можна, але територію навколо — ні.

Впродовж дня гід багато розповідав про те, як багато грошей взяли французькі підрядники за будівництво нового аркового укриття2, і як всі, хто працює в Чорнобилі, обурені такою вартістю робіт. Але мені це здалось дещо схожим на розповіді таксистів про те, як правильно керувати країною: яким чином можна дати оцінку вартості проєкту такої складності, не маючи досвіду будівництва таких масштабів та не бувши безпосередньо залученим у його реалізації, я не знаю. Мало того, що аркове укриття величезних розмірів, так його ще й будували не прямо над 4-м блоком, а на відстані, а потім насунули на будівлю, рухаючи спеціальними домкратами по рейках.

Укриття розраховане на 100 років експлуатації, але в будь-якому разі воно не розвʼязує проблему, а лише тимчасово її консервує. Для повноцінного її розвʼязання необхідно розібрати аварійні частини Саркофага3, а потім зібрати близько 200 тонн ядерного пального та інших надзвичайно радіоактивних матеріалів, що розкидані всередині зруйнованої будівлі 4-го блока, безпечно упакувати та захоронити. Все це треба робити віддалено з допомогою обладнання з дистанційним керуванням, що не факт, що існує на цю мить. Та ще й робити це всередині нового аркового укриття, бо саме для цього воно й потрібно — щоб унеможливити подальше розповсюдження радіоактивних елементів.

Одним словом, для усунення радіоактивної небезпеки ЧАЕС у будь-якому разі потрібні нескінченні мільярди грошей та довгі десятиліття. Звісно, що гівняна, смердюча, потворна, блювотна, мерзенна, гидка, дебільна, варварська російська федерація зі своєю війною суттєво відтермінують закінчення цього й так надто складного проєкту.

Аварія

Вибух на Чорнобильській станції стався внаслідок так званого «ідеального шторму» — катастрофічного збігу декількох факторів. Кожен з цих факторів міг зробити біду й окремо, але вкупі вони привели до катастрофи небувалих масштабів. Ось ці фактори:

Безпосередньо від вибуху 4-го блока загинули 2 людини: Валерій Ходемчук та Володимир Шашенок. Перший був оператором насосів реактора, його тіло залишилось в зруйнованій будівлі. Другий — інженер, що перебував на ЧАЕС саме через випробування.

Впродовж наступних 3 місяців ще 295 людей померли від гострої променевої хвороби. Здебільшого це персонал, що працював у ту ніч у 4-му енергоблоці, та пожежники, що першими прибули на місце аварії.

Припʼять

Дорогою від ЧАЕС до Припʼяті на невеличкому телевізорі, встановленому в автобусі, показували документальні кадри про життя молодого міста до аварії. На цьому відео, що супроводжувалось відомою піснею про «Крылатые качели», Припʼять виглядає молодим та охайним містом, повним сонця й повітря. А за вікном автобуса, в якому я їхав, то й діло мелькотіли стовпчики зі знаками «Обережно, радіація!».

Автобус привіз нас у місто, зупинившись на широкій розі міських вулиць. Покинуте місто не може бути веселим та радісним, але контраст між тією Припʼяттю, що я тільки що бачив на відео, та тією, у якій опинився, коли вийшов з автобуса, був надто разючим. Цей контраст справив на мене найбільше враження за всю поїздку в Зону відчуження.

Я спеціально взяв у цю поїздку виключно чорно-білу плівку, бо знімати Чорнобиль на кольорову відчувалось якось не природно. Але й кольорові знімки не надто б змінили картину — Припʼять дійсно аж настільки депресивне місце.

Припʼять інколи називають містом, де зупинився час. Однак, як на мене, це не так. Навпаки, плин часу помітний по тому, як природа повільно, але поглинає все, що створила людина. Будівлі руйнуються, крізь асфальт пробиваються рослини, розрізняти колишні міські вулиці стає все складніше.

Припʼять, скоріше, мертве місто. І це відчувається всюди.

Впродовж 36 годин влада не розповідала правду про аварію ані мешканцям Припʼяті, ані мешканцям інших міст та селищ. 26 квітня, коли сталась аварія, припадало на суботу: люди гуляти з дітьми, рибалили на річках та водоймах, одним словом, насолоджувались життям. А за 2 кілометри від міста палав атомний реактор, розповсюджуючи смертельно небезпечну радіацію.

Це, а не морозиво за 30 копійок (чи скільки там воно коштувало, немає різниці), на мій погляд, і є реальне обличчя радянської влади. Можна сперечатись про те, що прийняти рішення про евакуацію міста не так просто, і на це потрібен час. Але, у будь-якому разі, можна було хоча б належним чином проінформувати людей та дати їм належні інструкції: залишатись вдома, зачинити вікна, не вживати воду й харчові продукти з відкритих джерел. Можна було роздати пігулки йоду, врешті решт. Нічого з цього зроблено не було.

Лише тільки о 13:10 27 квітня місцеве радіо оголосило про тимчасову евакуацію міста, що почалась о 14:00 того ж дня.

Ось те саме оголошення:

Гуляючи містом, інколи доводилось вдивлятись, щоб побачити будівлі за густим шаром дерев, кущів та іншої рослинності. З одного боку, це сприймається як гарна новина: якщо природа тут жива, якщо рослинність не просто існує, а дедалі розростається, це місце, ніби, не може бути надто небезпечним. Значить, рівень радіації тут не такий, що вбиває все живе. З іншого боку, дуже шкода, що будівлі руйнуються.

Будівлі, щоправда, руйнуються не стільки через рослинність, скільки через занедбаність і відсутність життя. Через побиті вікна опади потрапляють всередину будівель, підтоплюють підвали, послаблюють міжповерхові перекриття тощо.

Попри це, більшість монументальних споруд міста залишаються конструктивно цілими. Серед них палац культури «Енергетик», кінотеатр «Прометей», готель «Полісся» та інші.

Прикро, що мародери побили всі вікна та, попри заборону, знищили або викрали предмети інтерʼєру з усіх міських будівель. Зрозуміло, що такий обʼєкт, як Зона відчуження навколо атомної електростанції, неминуче приваблюватиме не тільки порядних ентузіастів, а й злочинних ідіотів. Якби не вони, колись Припʼять могла б стати містом-музеєм, якому немає і не може бути альтернатив у світі.

Але трапляються й зворотні історії, коли щось відновлюють, трансформують, знов відновлюють. Наприклад, на даху однієї з девʼятиповерхівок у центрі міста з радянських часів встановлений величезний напис «Хай буде атом робітником, а не солдатом». Вже після аварії, у 1987 році, хтось прибрав літеру «а» зі слова «Хай», тим самим перетворивши весь напис на своєрідний артобʼєкт — вислів тепер мав два значення, залежно від того, яку літеру поставити в середину першого слова. Ну й, звісно, після аварії туди логічніше просилась «у», а не «а».

Кажуть, до речі, що якийсь час там навіть була встановлена «у», а потім взагалі всі літери зняли. Але восени 2017 року, коли я відвідав Припʼять, всі літери були на місці.

Відвідав також і парк атракціонів, в якому встановлено оглядове колесо.

Парк став одним з символів післяаварійного міста та чорнобильської аварії загалом. Напевно, через насиченість символами: атракціони, що створені, щоб приносити радість, стоять абсолютно пустими й ніколи не зустрінуть відвідувачів. На додаток, парк тільки-но був побудований, його повинні були відкрити 1 травня 1986 року. Але, через евакуацію міста, цього не сталося й вже ніколи не станеться.

В інтернеті взагалі пишуть, що парк є однією з найзабрудненіших радіацією ділянок Припʼяті. Ось така іронія долі — парк, створений для відпочинку, став чи найнебезпечнішим місцем всього міста.

На місяць раніше за мене до міста приїхали польські туристи, що розкрутили колесо. Як вони запевняють, робили це без використання електрики, тобто, напевно, силою його зрушили з місця, що уявити собі доволі важко. Менше з тим, ця подія викликала обурення чиновників, що відповідають за Зону відчуження, а також багатьох ентузіастів.

Були ми й на стадіоні «Авангард», що теж планували відкрити 1 травня. У річковому порту, звідки ходили катери в Київ. Та в декількох інших локаціях, що всі обʼєднані спільною рисою — вони кинуті десятки років тому й, попри бажання багатьох зберегти цю культурну спадщину, потрохи руйнуються й зникають.

Загалом з Зони відчуження переселили понад 100 тисяч мешканців. Крім кількох сотень повертанців6 та людей, що працюють на Станції та залучені у забезпеченні потреб Зони, ця територія ще дуже довго буде залишатися безлюдною.

З плином часу радіоактивність розкиданих по Зоні елементів зменшується або взагалі зникає. Так, наприклад, один з найнебезпечніших радіонуклідів, цезій-137, має період напіврозпаду близько 30 років, тож зараз його активність і небезпека набагато нижчі. Однак, є й менш гарні новини. Плутоній-239, який теж розкидало по Зоні, має період напіврозпаду ~ 24 000 років.

У ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС взяли участь понад 600 000 людей. І це не фінальна кількість, бо наслідки ще далеко не всі ліквідовані.

Тисячі людей отримали значні дози радіації. Дехто з них вже помер, дехто — живий, але продовжує боротися з наслідками отриманої радіації.

Аварія на Чорнобильській атомній електростанції наочно продемонструвала умовність кордонів у сучасному світі. Станція виробляла електроенергію для декількох областей України. А з наслідками аварії вже майже 40 років борються десятки країн.

Аварія змінила попередні уявлення про ядерну безпеку та підштовхнула низку країн до посилення міжнародної співпраці. Вона гостро проявила вади радянської системи — культуру замовчування, уникнення відповідальності, нехтування безпекою й здоровʼям власних громадян. Однак, в той самий час, аварія продемонструвала й героїзм та відповідальність простих людей.

Події в Чорнобилі та реакція радянської влади на них стали поштовхом для різкого росту громадського активізму в Україні: засновувались екологічні організації, збирались підписи проти будівництва нових АЕС та розбудови тих, що вже існували, влаштовувалися мітинги. Під тиском суспільства та через нестачу грошей після чорнобильської аварії, були зупинені роботи з будівництва Кримської7 та Чигиринської АЕС, Одеської АТЕЦ, а також скасована або заморожена низка проєктів з будівництва атомних електростанцій та теплоелектроцентралей в Україні.

Аварія поглибила розкол між політичними елітами Києва та Москви, та стала одним з каталізаторів здобуття Україною незалежності.

Додаткові матеріали

Формат блог поста не передбачає глибшого розкриття теми, тому за його рамками залишилось багато важливого та цікавого. Тема чорнобильської аварії безумовно заслуговує уваги українців.

Я залишу посилання на додаткові матеріали, що мені здаються вартими уваги.

  1. Книга українського історика, професора української історії в Гарварді, Сергія Плохого, «Чорнобиль» (amazon, yakaboo).
  2. Серіал Chernobyl.
  3. The Chernobyl Podcast (apple podcasts, spotify, youtube) — міні подкаст (7 епізодів), в якому автор серіалу Chernobyl, Крейг Мейзін, розповідає про те, як вирішив створити шоу, як досліджував тему, як знімав серіал.
  4. Епізод подкаста Василя Байдака «Цейво» з Оленою Паренюк, старшою науковою співробітницею інституту безпеки АЕС, про Чорнобиль, його окупацію, атомні електростанції тощо. (apple podcasts, youtube, spotify).
  5. Документальний серіал «1986.04.26. PS» української студії «Телекон» з купою цікавих відео про ліквідацію наслідків аварії (youtube).
примітки
  1. Будівлю 5-го блока у 2020 році обстежили з використанням спеціального дрона, щоб переконатись, що радіоактивних елементів всередині немає. Джерело: www.flyability.com/news/chernobyl-mission. ↩
  2. Офіційна назва арочного укриття — «Новий безпечний конфайнмент» або НВК. Я не проти англіцизмів загалом, але назва сприймається чужою, тому у дописі я називаю НВК новим арковим укриттям, чим воно є по своїй суті. ↩
  3. Саркофагом називають перше укриття, що збудували над зруйнованим 4-м енергоблоком ще у 1986 році. Стаття про Саркофаг на українській Вікіпедії: uk.wikipedia.org/wiki/Укриття_(ЧАЕС). ↩
  4. АЗ-5 або аварійний захист №5 — кнопка, при натиску якої всі стрижні керування та захисту вводяться в реактор одночасно, і ланцюгова реакція зупиняється. ↩
  5. У деяких джерелах, наприклад, в українській Вікіпедії, зазначають не 29, а 28 людей, що померли внаслідок гострої променевої хвороби: uk.wikipedia.org/wiki/Чорнобильська_катастрофа#Гостра_променева_хвороба. ↩
  6. Повертанцями або самопоселенцями називають людей, що повернулись жити у Зону відчуження попри заборону, що діє. Докладніше: uk.wikipedia.org/wiki/Самосели_зони_відчуження. ↩
  7. Будівництво Кримської АЕС зупинили у 1989 році, коли готовність першого реактора оцінювалась у 80%. Докладніше: uk.wikipedia.org/wiki/Кримська_АЕС. ↩
Цей допис — друга спроба написати про чорнобильську аварію. Він містить фото, що були використані у старій версії допису, а також ті, що я раніше не публікував. Стара версія залишається доступною: kostiantyn.ist/chornobyl-2018/.
Фотографії зроблені камерою Minolta CLE з обʼєктивом Summicron-C 40mm f/2.0 на плівки Ilford HP5 Plus та ORWO N74 Plus.

🇺🇦 Ukraine 🌏 Travel

comments icon Коментувати дописи можна в соціальних мережах, телеграм каналі, або просто написати мені на пошту [email protected].
✉️ [email protected]
Про автора Обране Нотатки Підписка