Високі Татри
Я тепер трошки краще розумію американців та західноєвропейців, що, пригнічені своїми життєвими привілеями, постійно перепрошують за свій добробут та обговорення проблем так званого першого світу. Так і я тепер: відчуваю злобу на росію за те, що лишили мене можливості мандрувати світом, і водночас соромлюся за це – навкруги біль, втрати й смерть, а я про якісь дурні подорожі.
Проте, не визнавати бажання мандрувати було б обманом. Бажання є, можливості ніякої. Залишається мандрувати спогадами про ті поїздки, що були до війни.
В цьому пості розповідаю як раз про таку – про поїздку в Високі Татри на початку вересня 2021 року.
Високі Татри – карпатський гірський масив, що проходить територіями Словаччини й Польщі. Відомий він тим, що найвищі карпатські гори стирчать в небо саме з нього. А їхніми схилами гуляють переважно щасливі словʼяни, що тільки-но зʼїли парені бухти, запили їх пивом, і тепер насолоджуються життям.
Загалом, поїздка в Словаччину відбулася з двох причин. По-перше, хотілося кудись поїхати саме автівкою. По-друге, попереднім літом дуже сподобалось у Ґорґанах, тож хотілося знов побувати в горах, та ще й побачити найвищу частину Карпат.
У Високі Татри зі словацького міста Кошице, де я був до того, веде відмінна траса D1. Для проїзду нею необхідно придбати вінʼєтту вартістю 10 євро, але вона цього варта. Така дорога моментально пояснює різницю між хорошим дорожним покриттям, якого багато і в Україні, і справді хорошою дорогою. Вона огороджена відбійниками з обох боків, а зустрічні потоки розділені навіть двома їх рядами. Знаки, покажчики, інформаційні табло – всього вдосталь. Їхати такою дорогою майже теж саме, що відпочивати.
Дорогою зупинився лише раз, у Прешові, щоб придбати теплішу куртку, ніж я взяв з собою. Початок вересня в Одесі завжди теплий, а в Словаччині було незвично холодно.
Прямо у гірному підніжжі розташована певна кількість маленьких містечок, що обʼєднані в одну адміністративну одиницю – однойменне місто Високі Татри. Зрозуміти, де починається це місто, а де закінчується, не так і просто: вузькі дороги проходять повз невисоку забудівлю і виходять на просторі гірські схили, пірнають в ліс і раптом виринають з нього на тихі міські вулиці.
Я знайшов невеличкий затишний готель в містечку Татранська Ломниця, що колись було самостійним, а тепер є частиною Високих Татр. Взимку Татранська Ломниця – гірськолижний курорт, а влітку, ммм, теж гірський курорт, тільки не лижний.
Готель складається з двох частин. Перша – в старій, проте дбайливо збереженій будівлі зі скрипучою підлогою, головами тварин і ковдрами на стінах. Друга – в сучасному будинку з хоча і невеликими, але гарними номерами, облаштованими зі смаком і бажанням зробити добре. Дві частини готелю обʼєднані світлим коридором, обидві сторони якого мають вікна замість глухих стін.
Постояльці снідають у великій залі старого корпусу, сидячі за деревʼяними столами на важких деревʼяних стільцях. Тим, хто прокидається раніше, випадає щаслива можливість снідати на балконі – він вміщує всього декілька столиків, що, здається, цілодобово залиті сонцем.
Мені дістався номер на мансардному поверсі з вікнами в даху. Вечорами прочиняв їх, щоб перед сном вдихнути прохолодне гірське повітря, ніби за день мені його не вистачило.
Перлина готелю – родина, що в ньому працює. Подружня пара років під пʼятдесят, та їх син, десь вдвічі молодший. Голова родини, короткострижений суворий чоловік, гордо виконує обовʼязки метрдотелю. Англійську він знав погано, а свою справу – дуже добре, тож кожен постоялець готелю мав все необхідне. Проте, східна Європа має виправдовувати себе, тож посмішку на його обличчі побачити було неможливо, а зморщений лоб та зжаті губи – майже весь час. За майже армійську дисципліну він отримав прізвисько Фюрер, хоч сказати йому про це, звісно, я й не думав.
Одного дня фюрер впіймав мене за спробою самовільно налити окропу з кавової машини. Памʼятаючи, як погано було з кавою в Чорногорії, я взяв в улюбленій одеській кавʼярні пакетики з фільтр кавою, щоб навіть вдалині від дому насолоджуватись смаком якісного напою. По виразу фюрерського обличчя здавалось, що спроба взяти 2 чашки окропу без дозволу заслуговує на суворе покарання. Проте, він тільки відвів мене на кухню, де закипʼятив чайник і запропонував справжній окріп. «В кавових машинах, – сумішшю словацької і жестів пояснював він, – не справжній окріп, вода там набагато холодніша. Почекай трошки, зараз буде повний порядок». Здається, він навіть спробував посміхнутися. Хоча, можливо це я вже вигадую. Все ж, понад рік пройшов з того моменту.
Про Татранську Ломницю маю небагато історій. Бачив оленів, що гуляють вулицями. Вечорами роздивлявся зіркове небо. Ходив у декілька закладів і всюди сподобалось. В закладі зі специфічною назвою Humno Tatry нас обслуговував українець, і від того стало тепло на душі. Сходив на місцеву пошту і традиційно відправив сам собі листівку.
Поблизу Татранської Ломниці розташован один з курортів з туристичними розвагами, зокрема ходником – мостовою спорудою, що йде над верхівками дерев. Ходник і сам зроблений з дерев, повалених непогодою в цьому ж лісі. Стовбури найдовших дерев стали опорами, дерева поменше – підлогою, поручнями і сходинками.
Прогулянка ходником, який я вперто називав чодником, не захоплює дух, але достатньо цікава й пізнавальна – на декількох зупинках розташовані інформаційні стенди з ключовими фактами про навколишній ліс та його мешканців. Ходник закінчується оглядовою баштою, з якою відкривається неймовірної краси види на навколишні гірські піки. Зʼїхати з башти можна металевою спіральною гіркою, обовʼязково покричавши у весь голос від захвату і задоволення. Це згадується як найтуристичніший і найвеселіший вчинок всієї поїздки в Словаччину, хоча коштувало це задоволення всього 2 євро.
В закладі поруч з баштою вперше спробував місцеві галушки з овечою бринзою та парову бухту – велику здобну булку, що готується на пару, а потім поливається молочним пудингом та посипається маком. Смачно просто неймовірно.
По обіді відпочивав на зручному шезлонгу під лагідним теплим сонцем. Читав книгу, спостерігав за німцями, що чи то йдуть в похід, чи з нього повертаються, міркував про туристичну привабливість українських і словацьких Карпат.
Про рівень курорту й місцевих закладів легко судити по вбиральнях: вони були напрочуд чисті, гарні, зі стильними кранами Дайсон, суміщеними з сушарками рук.
Штука, що особливо запала в серце – маленькі екскаватори, якими можна копати щебінь. Не назву їх дитячими хоча б тому, що сам ними з задоволенням грав. Та ще й зрадів можливості сплатити пейпассом.
У мене майже немає досвіду гірських хайків, окрім декількох коротких походів, про які я розповідав у пості про Ґорґани. Тож деякі факти, що не є новими для більшості досвідчених хайкерів, досі мене дивують.
Наприклад, не можу звикнути до того, як важко йти вгору. На висоту 1751 метр над рівнем моря я підіймався, звісно, не з нуля, а з приблизно 850 метрів. Тож, фактично я піднявся максимум на 900 метрів вгору, мій годинник взагалі каже, що на 843 метри, але це справді було нелегко.
Перша, досить коротка частина підйому йде асфальтною дорогою. Принаймні, я іншої не знайшов. Назустріч мені, тобто згори вниз, їхали щасливі люди на орендованих багі машинках без двигуна та інших колісних приладах. Але асфальтна частина скінчилась швидше, ніж я уявляв, і далі підйом йшов прямо вгору по тій частині схилу, де взимку облаштована лижна траса.
Такий підйом є фізично виснажливим. Кожні пʼять хвилин я зупинявся перепочити, щоб зняти важкий рюкзак та спокійно подихати повітрям. Так робив не тільки я – приблизно таким самим темпом, що і я, рухалась невеличка компанія хлопців, яких я то випереджав, то пропускав вперед, саме тоді, коли відпочивав. Певну кількість часу ми змагалися у швидкості, а я ще й намагався вгадати якою мовою вони розмовляють. Згодом я зрозумів, що бажана висота ніби не стає ближчою, тому втрачати сили на змагання немає жодного сенсу. Думаю, що хлопці подумали так само, і далі ми йшли разом.
Я розповім їм про спроби вгадати мову, якою вони спілкуються, і припустив, що це угорська. Звісно ж, я був неправий, але у своє виправдання можу сказати, що вона не була схожа на будь-яку іншу європейську мову. Зʼясувалося, що вона не була європейською – хлопці говорили на івриті.
Ми поговорили про зовнішню політику Ізраїля, про Голду Меїр, Шолом-Алейхема та інших видатних євреїв, що повʼязані з Україною. Про вищу освіту, про ковід (які ж добрі часи були), про подорожі, про мови. Одним словом, поговорили про все на світі.
Довгою дорогою бачив техніку, що готувала схил до зимового сезону. Нелічені кабінки підйомників, що бігли кабелями прямо над головою. Час від часу я обертався, щоб побачити який шлях подолав – це було своєрідне заспокійливе, бо інших доказів того, що я взагалі рухаюсь вгору, у мене не було. Здавалося, що омріяна ціль майже так само далеко, як і годину тому.
Але згодом укажчики відвели мене вбік від лижної траси у ліс, крізь який прокладений охайний трейл. Підйом ним нагадав мені схід на гору Хомʼяк в українських Ґорґанах: спочатку дорога вкрита дрібними камінцями й коренями дерев, але з набором висоти дерев стає все менше, а камінці перетворюються на валуни, подолати які можна тільки вхопившись за ланцюги, що прокладені вздовж складних ділянок маршруту.
На бажаній висоті, де розташовано озеро, станції канатних доріг, кафе та прокати обладнання, багатолюдно. Хтось поспішає з одного підйомника, що йде з Татранської Ломниці сюди, на інший, що прямує на саму вершину гори. Хтось звідси тільки починає свій хайк в інших напрямках (таким буду і я, тільки не в той день), а хтось переможно пʼє пиво, тримаючи важкий великий рюкзак і палиці поблизу.
Скалнате плесо, тобто скалисте озеро, не вразило. Воно досить маленьке, зовсім неглибоке, та й до того ж майже з усіх боків огороджене.
Я взяв приклад з тих, хто щасливо пив пиво, та ще й додав парену бухту до цього рівняння. А після цього пів години дрімав на одному з деревʼяних лежаків, що їх тут залишили спеціально для втомлених мандрівників.
Підйом і прогулянка навколо озера зайняли у мене майже три години і багато-багато зусиль. Але вони були того варті.
Спускався я підйомником, щоб зараз тягнути прикол з самого себе: кажуть, що розумний у гору не піде, розумний гору обійде. А я буду три години йти вгору, щоб потім за десять хвилин спуститися підйомником. Ні, навпаки я не хотів.
Трек цього хайку в Страві: 🇸🇰 Skalnaté Pleso hike.
Наприкінці попереднього розділу, як раз між розповіддю про пиво та спуск назад в Татранську Ломницю, я спеціально нічого не сказав про підйом на вершину гори Ломницький Штит.
З рівня озера, тобто Скалнатого Плеса, на вершину гори йде окремий підйомник, на який продаються квитки з фіксованим часом відправлення.
Підйомник рухається досить повільно, але його час від часу гойдає, ніби на хвилях, що сприймається як дуже екстремальна розвага, адже висота додає вражень.
Першу частину підйому я намагався перестати уявляти, як сталевий трос рветься, а маленька кабінка несеться в прірву, щоб хоч трохи насолодитись видами. Види звідти дійсно бомбезні, от тільки затерті пластикові вікна дещо псують враження. Але десь ближче до вершини гори кабелі уходили прямо в молоко щільних хмар, а потім туди потрапила й кабінка.
Ще деякий час про наш рух нагору можна було здогадатися лише по плавному погойдуванню кабінки, адже навколо нічого не було видно. Раптом ми прибули на верхню станцію. Вона облаштована у міцній камʼяній будівлі, що чимось нагадує фортецю, яку б побудували за радянським проєктом. Сходи всередині цієї будівлі ведуть на самий верх, де для відвідувачів облаштован досить просторий оглядовий майданчик з невеличким балкончиком та можливістю вийти на гірський хребет та трошки пройтись по ньому. Хребет, щоправда, огороджений з усіх боків. Але це, без сумніву, ані трохи не заважає, а для таких боягузів, як я, навіть заспокоює.
Важкі білі хмари, всередині яких я стояв, здавалось, навіть і не думали зникати. Я бачив декілька десятків метрів вниз по схилу, де на майже голому камінні лежав сніг. А далі – нічого, тільки густий туман білих хмар.
Раптом в цій білині зʼявився невеличкий отвір, ніби хтось прорубав вікно у стіні. Крізь нього на десятки кілометрів проглядалося чисте сонячне повітря, що мʼяко лягало на схили сусідніх гір і спускалося в долини між ними. І, наскільки непроглядними здавалися ці хмари, настільки ж швидко вони минули, тікаючи кудись за обрій.
На висоті 2634 метри, а я ніколи не був так високо, вразило найбільше те, що людина підкорила природу і принесла з собою сюди цивілізацію. Дістатися цієї висоти, навіть і підйомником, відчувалось як своєрідна пригода. Але ж хтось колись зміг доставити сюди матеріали для будівництва цього будинку, підйомника, веж електропередач та іншого, щоб сьогодні тисячі людей мали змогу з комфортом дістатися позначки 2634 метри над рівнем моря, запостити бажану світлину в інстаграм і випити чашку капучино вартістю в крило літака.
Таке поєднання надзвичайної природньої краси та плодів людського прогресу – одна з найзахопливіших для мене штук. Не памʼятаю, чи знав я про можливість дістатися вершини Ломницького Штиту на етапі планування подорожі в Словаччину, але щасливий, що все вийшло так, як вийшло.
Як раз напередодні я сказав дівчині, що втомився, і в останній повний день в Словаччині не хочу важких випробувань. Сказано-зроблено: наступного ранку ми дістаємось Скалнатого Плеса за допомогою підйомника, а звідти рішуче стартуємо пішки з метою побачити на власні очі Зелене Плесо. Побачити й не вмерти, бо ще назад повертатись.
Попереду приблизно 6,5 кілометрів гірського трейлу в один бік та той самий шлях назад. Задача мінімум – дістатись озера й повернутись до пʼятої години, щоб встигнути спуститися в Татранську Ломницю підйомником. Задача максимум – спробувати ще й отримати задоволення від процесу.
Певну частину дороги до озера я розмовляв з клієнтом по телефону, намагаючись знайти управу на одеську митницю. Відпустка відпусткою, а одеська митниця знайде мене де завгодно. Прикольно, що звʼязок взагалі й, зокрема, швидкісний мобільний інтернет досить непогано працювали на висоті майже двох кілометрів. Можливо, я б віддав перевагу хайку без обговорення робочих питань, але мати можливість викликати службу порятунку у нещасному випадку це крутезна штука.
Загалом, перша частина дороги була досить простою. Піднявшись не дуже крутим схилом від Скалнатого Плеса, ми йшли валунами вперед без особливих перепадів висоти. Найскладнішим на цій ділянці маршруту було не втратити рівновагу, переходячи з одного каміння на інше. Через годину та двадцять хвилин ми дісталися вершини гори з важко вимовною назвою Veľká Svišťovka (напевно, українською її назва вимовляється, як Велька Свисщовка).
І от звідти справи пішли у всіх сенсах вниз. Зелене Плесо було видно з вершини Велької Свисщовки, але воно здавалось настільки далеким (третя світлина цього розділу як раз демонструє, як озеро виглядає чимось недосяжним та омріяним в долині між гірськими піками), що я вперше за свою блискавичну хайкінг карʼєру злякався, що не зможу досягти бажаної мети.
Спуск спочатку проходив вузькою стежкою, що деінде вимагала злазити з валунів заввишки до пів метра. Але десь в середині стало ще цікавіше – приблизно 30 метрів вниз по схилу треба було подолати слизьким камʼянистим жолобом, тримаючись за ланцюг, закріпленій прямо на скалі. По дну жолоба біг холодний струмок, тож ставати ногами прямо під собою було неможливо. Хтось робив розпірку, впираючись руками й ногами в протилежні боки жолоба. Хтось – широко розставляв ноги, намагаючись впоратись тільки ними. Я, здається, спробував обидва методи, однак почував себе однаково небезпечно кожного разу.
Після подолання цієї перешкоди всі інші здавались простими. Ми вчасно дістались Зеленого Плеса, зʼїли смачну парену бухту, знов випили пива, відпочили пів години, спостерігаючи за тим, як окремі групи мандрівників розбиваюсь поблизу табір, відпочивають, чи роздивляються мапу, плануючи наступний етап походу. Та й пішли назад, знов долаючи перепади висот, круті валуни та холодні струмки.
Повернулись вчасно, щоб спуститися назад в Татранську Ломницю підйомником, і зберегти сили. Все як я хотів.
Трек цього хайку в Страві: 🇸🇰 Skalnaté pleso - Zelené pleso hike.
Намотав 2800 кілометрів протягом поїздки з Одеси в Високі Татри через Кошице та Оравський град та назад. Дуже сподобалось, особливо в горах. Хочу ще. Задача для самого себе: побувати в Високих Татрах з польської сторони.
Світлини зроблені у вересні 2021 року на камеру Minolta CLE та плівки Kodak ColorPlus 200, Kodak Gold 200, Fujicolor C200 та Kodak ProImage 100.
Коментувати дописи можна в соціальних мережах, телеграм каналі, або просто написати мені на пошту [email protected].