Всегда приятно начинать год на позитиве. Я планировал написать этот пост в самолёте по пути в Дубай, а пишу из дома, допивая тридцать шестую чашку чая за сегодня. И, раз уж так сложилось, что ещё какое-то время мне предстоит безвылазно просидеть дома, я развлеку себя, изливая душу на страницах этого блога.

Довго не знав як написати цей пост, з чого почати, про що взагалі писати. Це надто складна, широка та болюча тема. Щоб спростити собі задачу я з самого початку спробую сформулювати, що я хочу добитися, публікуючи цей матеріал. І буду намагатися відштовхуватися від цього.

1. Про Аушвіц та інші табори смерті написані безліч книг та статей, зняті десятки фільмів. Деякі з цих творів — справжні шедеври. Мій пост не претендує на монументальність чи важливість. Я не маю ані потрібного таланту, ані необхідної підготовки, щоб зробити по-справжньому гарний матеріал. Проте, навіть якщо кожна людина на планеті знає про німецькі табори смерті, вважаю за необхідне час від часу підіймати цю тему. Якщо це хоча б на мільйонну частку відсотка знизить вірогідність повторення подібних подій, безперечно варто написати.
2. Ймовірно хтось почерпне з цього поста інформацію, про яку раніше не знав. Або просто зацікавиться темою та піде досліджувати її далі. У будь-якому разі, буде добре. Вірю, що чим більше людей знає про табори смерті, тим нижча вірогідність, що таке коли-небудь станеться знов.
3. В Аушвіці було вбито щонайменше 1 мільйон 100 тисяч людей. Цю неймовірність кількість жертв просто неможливо осягнути, вона сприймається як число з підручника історії. Але кожен з цього мільйона ста тисяч був людиною зі своїм життям, своїми почуттями, своїми сподіваннями. І кожен з цих мільйона і ста тисяч загинув в Аушвіці. Я хочу, щоб памʼятали не тільки злочини нацистського режиму, але й те, що кожна його жертва — окрема людина з долею, яка була обірвана.
4. Поїздка в Аушвіц та написання цього матеріалу це спроба розібратись з власним нерозумінням того, як подібна бюрократична машина з масового знищення людей могла існувати. Це спроба зрозуміти чому люди здатні робити таке з іншими людьми. Це спроба визнати той жах, що пробуджує в мені ця тема. Визнати, а значить перестати його ховати та уникати.
5. Хочу поділитися власними враженнями від відвідування цього місця. Значна частина моїх прямих та найближчих предків — євреї. У моїй родині не було заведено говорити про це. Навпаки, наше походження приховувалось через антисемітські настрої у Радянському Союзі. Частково через це я, як єврей, хочу відрефлексувати на тему головної єврейської трагедії — Голокосту.

Я публікую цей пост у сімдесят сьому річницю визволення Аушвіцу у памʼять про всіх жертв Голокосту.

Я попробую не молчать, а и дальше использовать терапевтический эффект блога. Я всё равно много последних постов пишу о том, что меня беспокоит, напишу об этом и в финальном посте года.

Здесь будет обо всём сразу и ни о чём конкретно. Поток мыслей, записанных под поедание новогоднего оливье.

Я уже рассказывал, что планирую перестать в августе снимать только на полароид, и эту традицию заменить другой. Раз уж я всё равно снимаю на полароид круглый год, то буду выкладывать сканы раз в квартал, как раз после окончания очередного времени года. В каком-то смысле я уже опробовал эту идею, когда вышел пост со сканами весенних и летних карточек.

Помимо всего прочего, полароид крут тем, что никакой сюжет не слишком прост и плох для него. Хочешь сотый раз сфотографировать как мило кошка лежит на компе или залезла в ведро, в котором родители передали яблоки с дачи, мягкий солнечный свет, что выглянул в пасмурный день или вид из иллюминатора самолёта, — для всего этого отлично подойдёт мгновенная фотография.

Все фотографии этого поста, кроме первых двух, расположены в хронологическом порядке. От тёплых сентябрьских дней, когда младшая дочка пошла в первый класс, через поездку на машине в Словакию, короткое октябрьское путешествие в Краков, однодневную поездку в Киев, в конец осени, когда солнечные моменты приходилось терпеливо дожидаться.

Тут уже Новый год на носу, а у меня в планах до него опубликовать ещё два поста. Так что на этот раз без растягивания резины прямо к темам, которые в ноябре были для меня актуальными. И к фотографиям, разумеется.

Я редко начинаю вступление к постам из путешествий с козырей, но в данном случае не стесняюсь это делать. Краткое резюме всего поста: приехать в Черногорию и не съездить в Котор, конечно, можно. И даже получится классно провести время в других местах. Но делать так точно не стоит.

Которский залив это настолько красивое место, что я мог бы без зазрения совести просто опубликовать фотографии, и не сопровождать их привычными заметками с наблюдениями. Красота этих мест попросту не нуждается в дополнительных объяснениях. Но я всё равно свои пять копеек вставлю.

Прошла только половина ноября, но прошедший октябрь кажется чем-то таким далёким, будто и не было его никогда. Лишь фотографии и короткие отрывки воспоминаний говорят об обратном. Попробую вернуться в октябрь и написать о том, что осталось в памяти.

Мне, по правде говоря, не нравится бóльшая часть фотографий из этого поста, но чувствую почти терапевтическую необходимость понудить на страницах этого блога, заодно не нарушая традицию ежемесячно публиковать новые материалы.

Я заранее извиняюсь перед теми двумя людьми, что прочитают этот пост. Если что, я предупреждал.

Побывал в июне в Черногории. Последовал примеру друзей и коллег: купил пакетный тур, взял крем для загара, плавки, смешную кепку, книгу, и отправился в страну лазурного моря, что волнами разбивается почти о самые горы. Основное время провёл в Будве — эдакой черногорской Затоке, только более богатой (во всех смыслах). Я был бы не я, если бы ко всем упомянутым обязательным атрибутам отпуска не взял камеру (на самом деле, две). Показываю и рассказываю, как обычно.

Идея снимать в августе только на полароид превратилась в славную традицию. Сделал так третий год подряд и очень этому рад.

Показываю сканы карточек и рассказываю, каким выдался мой август.