📝

Декілька тижнів тому випадково відкрив для себе таке культурне музикальне явище, як «Tiny Desk Concerts» — концерти, що організує американська радіостанція NPR прямо у своєму офісі поміж столів, шаф з книгами та платівками. Звідти й назва.

Основний кайф таких концертів у тому, що виконавці опиняються у незвичній для себе атмосфері, де немає зміни костюмів, танцюристів, піротехніки, гучних фанів та відстані з авдиторією. Натомість є камерність, близькість, справжність та щирість. Окремий бонус: всі ті книги, платівки та інші речі в офісі добре поглинають звук та створюють класну акустику.

Подібні концерти влаштовують з 2008 року, а серед сотень виконавців були як абсолютні для мене ноунейми, так і головні попзірки сьогодення.

Декілька концертів прям дуже запали в серце, і я все хотів поділитись ними. А вчора трапився черговий збіг обставин, що я не можу пояснити: в одному з моїх улюблених подкастів, в ATP, також раптом заговорили про Tiny Desk Concerts. Тож я вирішив, що це знак — напишу цю коротку замітку в блог, та поділюсь тими концертами, що передивляюсь на повторі.

• Post Malone: мабуть, найулюбленіший з концертів Tiny Desk. Я майже нічого не знав про цього виконавця, якось випадково увімкнув саме його виступ, і дуже зайшло. Звісно, зʼясувалось, що Post — світова зірка, у нього платинові альбоми та всі інші регалії справжніх артистів. Вже після його Tiny Desk Concert послухав ті ж пісні в альбомних версіях, і деякі з них майже неможливо слухати. Post впродовж карʼєри трансформував свій стиль від репу до кантрі, і нове виконання старих пісень — єдине, що мені подобається.
• Sean Paul: так, той самий чувак, що співає реґі з R&B. Ніколи не був особливим прихильником його музики, але Tiny Desk концерт мені подобається — живий, енергійний, без зайвих дрібниць.
• The XX: обожнюю цей гурт, тож подивився і їх виступ. Зіграли, щоправда, вони всього дві пісні, але це все одно подарунок.
• ДахаБраха: дуже приємно, що виступав в офісі NPR також і український гурт. І не просто виступав, а й залишив по собі дуже круте враження. На момент виступу у 2015 році це був улюблений Tiny Desk Concert Боба Бойлена, співавтора проєкту.

Під час ковідної епідемії NPR були змушені адаптуватися, і випускали домашню версію концертів — Tiny Desk (Home) Concerts. Серед них теж є класні, але це не моє. Зміна формату дозволила виконавцям самим обирати сеттінг: хтось записав на айфон вдома, а хтось наймав студію, виставляв світло і ретельно готувався — вийшло так, що дух Tiny Desk майже втрачений. Але після епідемії вони повернулись до свого формату, і знов стали неймовірно крутими.

Залишаю посилання на тематичні сторінки:

• Сторінка Tiny Desk Concerts на сайті NPR
• Сторінка про Tiny Desk Concerts з переліком всіх концертів на англійській Вікіпедії

Прочитав книгу Меттью Перрі «Friends, Lovers, and the Big Terrible Thing».

Книгу порадила Марина Зайцева. Власне, на фото її книга, та й саме фото зробила та надала для поста вона, тож за це окрема подяка. Щоправда, Марина порадила з застереженням, що книга точно не з легких. І знаєте що? Вона 100% не з легких. Я б навіть сказав: «Could it BE any sadder?».

«Friends, Lovers, and the Big Terrible Thing» це книга водночас про боротьбу з алкогольною і наркотичною залежністю, але ще й книга про те, що чомусь людям доводиться страждати, страждати і ще раз страждати, щоб у якийсь момент свого життя дійти до висновку, що достатньо бути собою і визнати власні обмеження й недоліки, щоб позбутися вагона тривоги й сумнівів, і просто жити своє життя. Ага, просто визнати, просто жити. Все це дуже просто 🤪

Попри загальний сумний настрій, у книзі дуже багато класного гумору. Власне, роль Чендлера Бінга вдалась Перрі настільки круто саме тому, що він схожий на головного персонажа своєї акторської карʼєри. Найкращий жарт всієї книги це одна коротка фраза, яку дозволю собі тут викласти дослівно. Але додам контексту. Багатьом відомо що Меттью зустрічався з Джулією Робертс. Їх спілкування почалося і тривалий час продовжувалося виключно листуванням (до речі, листувались вони факсом, але це окрема історія). Вперше вони побачились наживо, коли за домовленістю Джулія приїхала до Метта додому. Він відкрив двері і сказав: «Oh, that Julia Roberts».

Хочеться написати, що життя треба прожити так, щоб на перше побачення Джулія Робертс приїжджала до тебе додому. Але сам Меттью у книзі неодноразово написав, щоб не вагаючись помінявся б місцями з будь-яким працівником заправки, щоб тільки не мати залежностей.

Загалом, вкотре переконуюсь, що психотерапія — найкраще, що може статися з людиною. Тим більше якщо мова про дуже травмовану людину. Метт би підтвердив, якби прочитав це, бо сам понад 30 років був у терапії.

Так, книгу раджу прочитати. Не шедевр, але той випадок, коли зірка добре пише (або найняла класного гострайтера).

Напишу головні враження та спостереження від участі у подкасті на цьому етапі.

• Деякі збіги важко пояснити, тільки і доводиться дивуватися: останнім часом я думав над тим, щоб записувати сольний подкаст, але не був впевнений, що витягну. А потім раптом Коля запропонував робити подкаст разом. Про таке кажуть, що зірки зійшлись.
• Записувати подкаст з другом – класно. Ми з самого початку проговорили, що, навіть якщо подкаст з якихось причин не вийде, найгірше, що станеться, ми просто витратимо час на спілкування. Це він-він при будь-якому розкладі.
• Говорити під запис, сюрпрайз-сюрпрайз, виявилось складніше, ніж я очікував. Головне негативне враження від прослуховування епізодів – я систематично не доводжу до кінця думки. Починаю говорити одне, переходжу на друге, закінчую третім. Мені стало шкода тих людей, з якими я спілкуюсь не під запис – майже впевнений, що цей жахливий вінегрет я роблю і у спілкуванні з ними. Поки що не знаю, що з цим робити, але вже думаю у цьому напрямку.
• Ми піклуємось про якість звуку, тому, наприклад, не починали записувати епізоди, поки від Колі мені не прийшов мікрофон, відправлений поштою через декілька кордонів та тисячі кілометрів. Також, під час запису закриваємо вікна та вимикаємо кондиціонери. Під кінець години розмови у кімнаті стає дуже спекотно, і перше, що ми обидва кажемо, коли запис закінчується, це "фух, піду вікно відкрию". Але воно того варто – мені не соромно за якість звуку, а слухачам не доводиться прислуховуватись та терпіти зовнішній шум (не розумію, як Марині вдається записувати Дорогою по каву ☕️ на вулиці, щоб виходив такий крутий звук).
• Планую купити хороший мікрофон та XLR інтерфейс до нього, щоб якість звуку була ще кращою (а на справді, бо дуже хочеться нової іграшки). Вже і обрав їх, звісно. Залишилось лише виділити кошти та придбати. Обовʼязково куплю. Можливо навіть окремо розповім про враження від крутого мікрофона
• Дуже задоволений тим, що у "Годі базікати" є вебсайт та своя RSS стрічка. Коля тут взяв удар на себе і зробив все з блискавичною швидкістю, та ще й зробив саме так, як хотів би зробити і я – мінімалістичний статичний сайт з можливістю прослуховування епізодів прямо в браузері. Круто, що наші цінності збігаються і у цьому.
• Отримувати зворотний звʼязок, хто б міг подумати, приємно і важливо. Найактивніша авдиторія у нас у телеграмі – там коментують частіше, ніж на інших майданчиках. Коментуйте й надалі, будь ласка. Нам все одно записувати цікаво, але зі зворотним звʼязком це в 100500 разів цікавіше.
• Навіть не буду намагатись приховувати: я хочу, щоб "Годі базікати" став популярним подкастом. Але у кожному етапі розвитку проєкту є свої класні моменти. Зараз наша авдиторія – всього тільки десятки людей. Але абсолютна більшість з них – наші знайомі, друзі та родина. Залученість і зацікавленість кожного з них мають нескінченну цінність.

Сподіваюсь, що буде нагода написати схожий допис після ювілейного, сотого епізоду.

А поки, годі базікати.

Подивився серіал мінісеріал “Lessons in Chemistry”.

Всього 8 серій, в які я довго вкочувався, а потім вже було якось шкода кидати.

Тезисно розповім про враження від шоу:

• Серіал – здорова та адекватна пропаганда розумного фемінізму. Дивно, як багато людей досі думають, що фемінізм це про те, що жінкам не можна подати пальто, відкрити перед ними двері або заплатити за них у кафе. Шоу – про базові права жінок: право на освіту, право на роботу у тій галузі, що їм цікава, право на визнання та серйозне сприйняття.
• У той самий час серіал і про те, що жінкам, паралельно з освітою та роботою, доводиться виконувати значну роботу з виховання дітей, турботу про них та дім, та долати соціальні упередження та супротив системи щодо здібності жінок та їх місце у суспільстві. Це схоже на те, що жінки стартують у життєвих перегонах на два кроки позаду чоловіків, та ще й з ногами, що звʼязані міцною мотузкою так, щоб широкі кроки робити не вийшло.
• Також "Уроки хімії" про здорове сприйняття себе та життя. В одній з останніх серій головня героїня каже щось типу "З віком я зрозуміла, що допомога – це великий подарунок, і навчилась її сприймати".
• Не знаю, чи дійсно було потрібно додавати у серіал сюжетну лінію і про расову дискримінацію. Трохи схоже на те, що це спроба залучити більше авдиторій до перегляду. Хоча й зробили це уміло.
• Щиро зрадів, коли впізнав серед одного з героїв Рейна Вілсона (Двайт з серіалу "Офіс").
• Брі Ларсон, що грає головну роль, впоралась непогано. Але грати героїню, якій притаманно тримати емоції при собі, важка задача. У багатьох епізодах пані Ларсон намагалась мімікою передати те, що зазвичай можна передати більшим спектром проявів. Виходило не завжди переконливо; у деяких моментах я встигав посміятись з цього.
• Вже після перегляду збагнув, що моя мама – хімік за освітою та з досвідом роботи у лабораторії великого заводу. Та ще й виховувала дітей одна, прямо як головна героїня серіалу.

“The Marvelous Mrs. Maisel” залишається для мене еталоном класного шоу з феміністичною повісткою. “Уроки хімії” такого рівня не сягнули. Але спроба, все одно, гідна.

Як тато двох дівчат, чоловік своєї дружини, син своєї мами, брат своєї сестри та друг своїх подруг вважаю важливим та доцільним просувати здорову феміністичну повістку, навіть якщо мій вклад буде маленькою краплею у величезному океані.

Будь-яка компанія за замовчуванням про прибуток і гроші. Але ще років 15 тому компанії Apple вдавалось підтримувати іншу ауру – про те, що її очолюють дизайнери, а не бухгалтери, і вони роблять так, як ніхто інший: красиво, стильно, якісно, з думкою про дрібниці, на які інші компанії просто не звертають увагу.

А зараз Apple, з одного боку, робить дуже класні продукти, а з іншого – вибивають з кожного, до кого можуть дотягнутись, кожний долар. На це давно скаржаться розробники, з яких Apple бере 30% за розміщення у магазині застосунків.

А тепер Apple прийшла по гроші кріейтерів, що збирають фан-бази на Патреоні.

👉🏻 Patreon: adding Apple’s 30 percent tax is the price of staying in the App Store

Детально можна прочитати по посиланню вище, але суть зводиться до того, що з листопада Apple хоче 30% з усіх підписок, що будь-хто буде оформлювати у застосунку Патреона на iOS.

Тобто хтось, наприклад, записує подкаст, а на Патреоні викладає платну версію для патронів. З листопада слухач або слухачка, що оформлює підписку у iOS застосунку, буде віддавати 30% своїх грошей компанії Apple. Тридцять відсотків за посередництво між творцем та ще одним посередником!

Творці завжди були і є однією з ключових авдиторій компанії Apple. Від музикантів до фотографів, від розробників до режисерів та сценаристів – багато хто купляв Apple не тільки тому, що вони роблять класні продукти, але й тому, що ці девайси – майже невідмінні атрибути творчої людини.

І Apple хоче відібрати 30% прибутку своєї найвідданішої авдиторії.

Можна звинувачувати бізнес-атмосферу Сполучених Штатів, де недостатньо просто заробляти мільярди, треба обовʼязково постійно зростати. Можна звинувачувати особисто Тіма Кука, який як раз той самий бухгалтер, а ніякий не дизайнер. Але правда, на мій погляд, полягає в тому, що Apple поступово перетворюється на компанію-зло.

Класно було казати «Think Different», коли Apple були андердогами. Залишитись вірними собі, коли заробляєш 100 мільярдів доларів на рік, виявилось набагато складніше.