📝

Головні герої Shrinking — психотерапевти. Але головні події шоу повʼязані, радше, з їх персональним життям, ніж з професійною діяльністю.

Сама назва Shrinking це каламбур: з одного боку, англійською психотерапевтів жартівливо, дещо зневажливо або просто неформально називають словом shrink. У такому випадку, shrinking — процес терапевтування, тобто саме те, чим займаються головні герої серіалу. З іншого боку, в англійській мові є дієслово to shrink, що означає «зменшуватись, стискатись», і це дуже схоже на те, що трапляється з багатьма героями, що стикаються з серйозними життєвими проблемами та кризами — вони ніби втрачають всю свою дорослість та зваженість, і зменшуються до своїх комплексів та травм.

Перший сезон я починав дивитись ще взимку минулого року, але після 15 хвилин першого епізоду вимкнув. Як зʼясувалось, даремно, бо серіал неймовірно класний.

Десь на початку другого сезону я почав відчувати у Shrinking нотки улюбленого Ted Lasso: це шоу не про події, не про екшн, не про несподівані сценарні ходи; це шоу про базові людські проблеми та почуття, що виникають щодня, але дуже часто залишаються непоміченими. Про страх батьків відпустити контроль над дорослою дитиною. Про страх, що викликає близькість. Про провину, що виникає, коли не впорався. Про злість, про радість, про тривогу, про все те, що є кожного в середині. Це як мультик Inside Out, тільки версія для дорослих.

Чи здивувало мене, що декілька авторів сценарію Shrinking та навіть деякі актори працювали також над Ted Lasso? Ні, не здивувало. Бо відчуття доброти, емпатії та нескінченної людяності у цих двох телевізійних шоу надто схожі.

Останній епізод другого сезону, що вийшов у Святвечір, надзвичайно потужний. А Shrinking тепер один з улюблених серіалів.

Єдина претензія: серіал створює абсолютно нереалістичне уявлення про психотерапію. Але, напевно, шоу, події якого розгортаються у Каліфорнії, не повинно бути реалістичним. Бо, як відомо, Каліфорнія це такий ефемерний сонячний рай цієї планети. Закони життя інших частин цієї планети там не діють.

Перезапустив сьогодні сайт Yashchique, де збираю гарні листівки.

Я почав обмінюватись листівками через сервіс Postcrossing.com у 2018 році, і тоді ж створив сайт yashchique.com. Згодом члени родини, друзі та знайомі дізнались про мою любов до гарних листівок, і теж почали відправляти їх мені. А потім і я почав відправляти їх сам собі з подорожей додому.

У 2022 році я припинив оновлювати сайт, а влітку 2024 року просто його видалив. Згодом я збагнув, що хочу повернути його, але водночас дещо змінити.

Перш за все, я більше не обмінююсь листівками через посткроссінг. Отримувати листівки від незнайомих людей прикольно, але від знайомих — значно приємніше. Незначна частина старої колекції поступово переїде на новий сайт, але далі в Ящику будуть зʼявлятися більше листівок від родини та друзів, ніж від незнайомців. Також я тепер буду ретельніше відбирати листівки, що потрапляють на сайт. Більше жодних компромісів — викладати буду тільки ті, що справді подобаються мені, без винятків. Відтепер я ще й буду додавати опис до листівки, або розповідати від кого вона прийшла, або чим вона сподобалась. Одним словом, щось про неї буду писати.

Це настільки нішове захоплення, що я не очікую зацікавленості до нього. Втім, я все одно створив для Ящика окремі способи підписки. Всі їх можна знайти на сайті проєкту.

Перша листівка вже в Ящику. Отримав я її ще наприкінці 2018 року, але й сама листівка, й привітання від Марини настільки гарні й доречні, що знов потрапили в Ящик. Цього разу ще й першою листівкою.

Відправляти та отримувати листівки офігезно. Спробуйте, якщо ніколи цього не робили — це гарне джерело приємних емоцій.

Вона вийшла у прокат у 2004 році, до піратських торентів разом з дубляжем дійшла ще трошки пізніше, тож вперше я подивився її десь тоді, коли навчався у 11 класі. І потім, впродовж наступних років, передивлявся її ще декілька разів, бо гумор у фільмі як раз той, що я міг зрозуміти у тому віці. Ми з друзями цитували фрази з цього фільму з тим самим задоволенням, що покоління наших батьків цитує умовну «Діамантову руку» — тобто доволі часто і без жодної на те необхідності.

Вчора подивився це кіно вже у дорослому віці, та ще й без дубляжу. І вирішив поділитися враженнями:

• Кіно все ще подобається. Щоправда, тепер зʼявилось відчуття, що зроблено воно ніби напіваматорською командою, але все одно смішне та легке.
• Не можу собі уявити, щоб молодіжну комедію з таким відвертим гумором зняли зараз. Здається, що її закенселять ще до виходу у прокат.
• Найкрутіші жарти всього фільму — зі Східної Європи у вигляді Братислави та з Німеччини — коли маленький хлопчик маршує з нацистським вітанням.
• Вперше для себе сформулював, що весь фільм — не комедійне знущання з Європи, а сарказм щодо американських стереотипів щодо Європи. Спосіб дещо схожий на той, що використаний у більш відомому цим фільмі «Борат».
• Сумно, що молодіжні комедії, здається, взагалі більше не знімають. Чи то я більше їх не помічаю, бо я тепер не їх авдиторія? 👀
• Цього разу одразу впізнав, що та локація, що у фільмі видається за Амстердам, абсолютно точно не Амстердам. У 2004 році я не те, що не був у Амстердамі, я й на фото його, напевно, ніколи не бачив. А вже зараз, після кількох відвідувань, навіть трохи сумно стало, що справжнє місто не показали.
• Це вже зараз, коли інтернет є завжди, а не по діал-ап карткам, прочитав, що абсолютну більшість всіх сцен Євротуру зняли у Празі. Інші міста або знімали у Празі на фоні хромакея, а потім домальовували, або просто видавали за необхідні. Амстердам вирішили навіть не малювати — просто показали старе місто Праги.
• Камео Метта Деймона — найдивніша його роль з усіх мені відомих.
• Не зміг знайти підтвердження, але майже впевнений, що компанія Leica заплатила гроші за продакт-плейсмент своїх фотоапаратів у фільмі. Вперше помітив, що крім камери Leica M7, якою володіє та так пишається Джеймі, у фільмі є також й інші: тато головного героя, Скотта, на випускному знімає сина на сріблясту Leica R4 з обʼєктивом Summilux-R 50mm f/1.4. А наприкінці картини, чувак, що грає Артура Фроммера, носить з собою Лейку M7 (цілком ймовірно, що це та сама камера, яку використовували у сценах, де Лейку М7 має Джеймі).
• У сцені в амстердамському фотомагазині, коли продавчиня питає чи це Leica M6, Джеймі відповідає, що це М7, та додає: «It has a built-in light meter». Але вбудований експонометр є й у М6. Тож, якщо Leica і сплатили за продакт-плейсмент, не надто контролювали сценарій на предмет коректності опису їх продуктів.
• Майже наприкінці фільму Купер видає один з кращих жартів: «Europe is officially the worst country on Earth». Це, мабуть, міг би бути слоган всього фільму.

Бонус: дуже люблю, коли знаходяться несподівані звʼязки між фільмами. Я вже згадав, що саркастичне висвітлення американських стереотипів щодо Європи у цьому фільмі дещо схоже на те, що використане у Бораті. Вже під час написання цього допису знайшов, що у кінцевих титрах Бората є окрема подяка Джеффу Шейферу — режисеру та одному з авторів сценарію Євротура. Ба більше, Джефф є одним з авторів сценаріїв пізніших фільмів Саші Барона Коена — Бруно та Диктатора.

Міскузі!

Вже 100500 років щорічно сплачую підписку Photography Plan 20GB від Adobe, яка дає мені доступ до Фотошопу та Лайтруму. Відповідно, щороку у грудні Adobe списує 120 доларів з моєї картки. Щороку я думаю, що грудень — найгірший місяць, щоб сплачувати сотню баксів за підписку, але заспокоюю себе тим, що бажання шукати альтернативні застосунки у мене все одно немає, а переходити потім на них — тим більше.

Процес оформлення онлайн підписки у Adobe завжди був абсолютно жахливим. Щоб оновити дані платіжної картки треба було ходити між їхніми сайтами, шукати потрібний, не знаходити, гуглити, знов шукати, а потім, нарешті знайшовши, ще докладати зусиль, щоб зрозуміти як працює їх форма додавання нової картки. Одним словом, ця сторона користування їхніми сервісами була найгіршою з усіх можливих. Спеціалістів, що працюють над покращенням досвіду користувачів, у Adobe або немає, або вони найгірші у світі. Настільки комічно поганої системи я не бачив більше ніде.

Цього року Adobe не змогли списати гроші з картки: чи то на ній не було грошей, чи то картка була привʼязана якась стара. Я налив чашку кави і відправився у традиційний квест пошуку потрібної сторінки оновлення картки. Але як би я не шукав, як би не гуглив, все одно в підсумку отримував сторінку 404. Дістатися сторінки, де можна було б побачити платіжні дані, що зараз збережені, та оновити їх, просто не було. Водночас я знайшов на їхньому сайті, що той самий пакет Photography Plan 20GB зараз можна придбати на рік за 58 доларів, а не за 120, що виглядало надто привабливим.

Все це привело мене у чат підтримки, де мені запропонували оновити платіжні дані та отримати підписку за дисконтною вартістю 115 доларів :) На моє закономірне питання, чому я не можу купити її за 58, що пропонується прямо на сайті, чувак з підтримки сказав, що 115 це найкраща ціна, яку вони можуть запропонувати через магазин. А на сайті, так, я можу придбати дешевше. Чим відрізняється магазин від сайту, якщо я все одно купую підписку через інтернет — питання, на яке у мене немає відповіді.

З одного боку, приємно мати підписку на той самий сервіс за ціною, що вдвічі нижча за попередню. З іншого — якби на моїй картці були кошти, з мене списали б ті самі 120 доларів, що й раніше. А сайт та система підписки Adobe все ще неймовірно лайнові.

Декілька тижнів тому випадково відкрив для себе таке культурне музикальне явище, як Tiny Desk Concerts — концерти, що організує американська радіостанція NPR прямо у своєму офісі поміж столів, шаф з книгами та платівками. Звідти й назва.

Основний кайф таких концертів у тому, що виконавці опиняються у незвичній для себе атмосфері, де немає зміни костюмів, танцюристів, піротехніки, гучних фанів та відстані з авдиторією. Натомість є камерність, близькість, справжність та щирість. Окремий бонус: всі ті книги, платівки та інші речі в офісі добре поглинають звук та створюють класну акустику.

Подібні концерти влаштовують з 2008 року, а серед сотень виконавців були як абсолютні для мене ноунейми, так і головні попзірки сьогодення.

Декілька концертів прям дуже запали в серце, і я все хотів поділитись ними. А вчора трапився черговий збіг обставин, що я не можу пояснити: в одному з моїх улюблених подкастів, в ATP, також раптом заговорили про Tiny Desk Concerts. Тож я вирішив, що це знак — напишу цю коротку замітку в блог, та поділюсь тими концертами, що передивляюсь на повторі.

• Post Malone: мабуть, найулюбленіший з концертів Tiny Desk. Я майже нічого не знав про цього виконавця, якось випадково увімкнув саме його виступ, і дуже зайшло. Звісно, зʼясувалось, що Post — світова зірка, у нього платинові альбоми та всі інші регалії справжніх артистів. Вже після його Tiny Desk Concert послухав ті ж пісні в альбомних версіях, і деякі з них майже неможливо слухати. Post впродовж карʼєри трансформував свій стиль від репу до кантрі, і нове виконання старих пісень — єдине, що мені подобається.
• Sean Paul: так, той самий чувак, що співає реґі з R&B. Ніколи не був особливим прихильником його музики, але Tiny Desk концерт мені подобається — живий, енергійний, без зайвих дрібниць.
• The XX: обожнюю цей гурт, тож подивився і їх виступ. Зіграли, щоправда, вони всього дві пісні, але це все одно подарунок.
• ДахаБраха: дуже приємно, що виступав в офісі NPR також і український гурт. І не просто виступав, а й залишив по собі дуже круте враження. На момент виступу у 2015 році це був улюблений Tiny Desk Concert Боба Бойлена, співавтора проєкту.

Під час ковідної епідемії NPR були змушені адаптуватися, і випускали домашню версію концертів — Tiny Desk (Home) Concerts. Серед них теж є класні, але це не моє. Зміна формату дозволила виконавцям самим обирати сеттінг: хтось записав на айфон вдома, а хтось наймав студію, виставляв світло і ретельно готувався — вийшло так, що дух Tiny Desk майже втрачений. Але після епідемії вони повернулись до свого формату, і знов стали неймовірно крутими.

Залишаю посилання на тематичні сторінки:

• Сторінка Tiny Desk Concerts на сайті NPR
• Сторінка про Tiny Desk Concerts з переліком всіх концертів на англійській Вікіпедії

Прочитав книгу Меттью Перрі «Friends, Lovers, and the Big Terrible Thing».

Книгу порадила Марина Зайцева. Власне, на фото її книга, та й саме фото зробила та надала для поста вона, тож за це окрема подяка. Щоправда, Марина порадила з застереженням, що книга точно не з легких. І знаєте що? Вона 100% не з легких. Я б навіть сказав: «Could it BE any sadder?».

Friends, Lovers, and the Big Terrible Thing це книга водночас про боротьбу з алкогольною і наркотичною залежністю, але ще й книга про те, що чомусь людям доводиться страждати, страждати і ще раз страждати, щоб у якийсь момент свого життя дійти до висновку, що достатньо бути собою і визнати власні обмеження й недоліки, щоб позбутися вагона тривоги й сумнівів, і просто жити своє життя. Ага, просто визнати, просто жити. Все це дуже просто 🤪

Попри загальний сумний настрій, у книзі дуже багато класного гумору. Власне, роль Чендлера Бінга вдалась Перрі настільки круто саме тому, що він схожий на головного персонажа своєї акторської карʼєри. Найкращий жарт всієї книги це одна коротка фраза, яку дозволю собі тут викласти дослівно. Але додам контексту. Багатьом відомо що Меттью зустрічався з Джулією Робертс. Їх спілкування почалося і тривалий час продовжувалося виключно листуванням (до речі, листувались вони факсом, але це окрема історія). Вперше вони побачились наживо, коли за домовленістю Джулія приїхала до Метта додому. Він відкрив двері і сказав: «Oh, that Julia Roberts».

Хочеться написати, що життя треба прожити так, щоб на перше побачення Джулія Робертс приїжджала до тебе додому. Але сам Меттью у книзі неодноразово написав, щоб не вагаючись помінявся б місцями з будь-яким працівником заправки, щоб тільки не мати залежностей.

Загалом, вкотре переконуюсь, що психотерапія — найкраще, що може статися з людиною. Тим більше якщо мова про дуже травмовану людину. Метт би підтвердив, якби прочитав це, бо сам понад 30 років був у терапії.

Так, книгу раджу прочитати. Не шедевр, але той випадок, коли зірка добре пише (або найняла класного гострайтера).

Напишу головні враження та спостереження від участі у подкасті на цьому етапі.

• Деякі збіги важко пояснити, тільки і доводиться дивуватися: останнім часом я думав над тим, щоб записувати сольний подкаст, але не був впевнений, що витягну. А потім раптом Коля запропонував робити подкаст разом. Про таке кажуть, що зірки зійшлись.
• Записувати подкаст з другом – класно. Ми з самого початку проговорили, що, навіть якщо подкаст з якихось причин не вийде, найгірше, що станеться, ми просто витратимо час на спілкування. Це він-він при будь-якому розкладі.
• Говорити під запис, сюрпрайз-сюрпрайз, виявилось складніше, ніж я очікував. Головне негативне враження від прослуховування епізодів – я систематично не доводжу до кінця думки. Починаю говорити одне, переходжу на друге, закінчую третім. Мені стало шкода тих людей, з якими я спілкуюсь не під запис – майже впевнений, що цей жахливий вінегрет я роблю і у спілкуванні з ними. Поки що не знаю, що з цим робити, але вже думаю у цьому напрямку.
• Ми піклуємось про якість звуку, тому, наприклад, не починали записувати епізоди, поки від Колі мені не прийшов мікрофон, відправлений поштою через декілька кордонів та тисячі кілометрів. Також, під час запису закриваємо вікна та вимикаємо кондиціонери. Під кінець години розмови у кімнаті стає дуже спекотно, і перше, що ми обидва кажемо, коли запис закінчується, це «фух, піду вікно відкрию». Але воно того варто – мені не соромно за якість звуку, а слухачам не доводиться прислуховуватись та терпіти зовнішній шум (не розумію, як Марині вдається записувати Дорогою по каву ☕️ на вулиці, щоб виходив такий крутий звук).
• Планую купити хороший мікрофон та XLR інтерфейс до нього, щоб якість звуку була ще кращою (а на справді, бо дуже хочеться нової іграшки). Вже і обрав їх, звісно. Залишилось лише виділити кошти та придбати. Обовʼязково куплю. Можливо навіть окремо розповім про враження від крутого мікрофона
• Дуже задоволений тим, що у «Годі базікати» є вебсайт та своя RSS стрічка. Коля тут взяв удар на себе і зробив все з блискавичною швидкістю, та ще й зробив саме так, як хотів би зробити і я – мінімалістичний статичний сайт з можливістю прослуховування епізодів прямо в браузері. Круто, що наші цінності збігаються і у цьому.
• Отримувати зворотний звʼязок, хто б міг подумати, приємно і важливо. Найактивніша авдиторія у нас у телеграмі – там коментують частіше, ніж на інших майданчиках. Коментуйте й надалі, будь ласка. Нам все одно записувати цікаво, але зі зворотним звʼязком це в 100500 разів цікавіше.
• Навіть не буду намагатись приховувати: я хочу, щоб «Годі базікати» став популярним подкастом. Але у кожному етапі розвитку проєкту є свої класні моменти. Зараз наша авдиторія – всього тільки десятки людей. Але абсолютна більшість з них – наші знайомі, друзі та родина. Залученість і зацікавленість кожного з них мають нескінченну цінність.

Сподіваюсь, що буде нагода написати схожий допис після ювілейного, сотого епізоду.

А поки, годі базікати.

Подивився серіал мінісеріал Lessons in Chemistry.

Всього 8 серій, в які я довго вкочувався, а потім вже було якось шкода кидати.

Тезисно розповім про враження від шоу:

• Серіал – здорова та адекватна пропаганда розумного фемінізму. Дивно, як багато людей досі думають, що фемінізм це про те, що жінкам не можна подати пальто, відкрити перед ними двері або заплатити за них у кафе. Шоу – про базові права жінок: право на освіту, право на роботу у тій галузі, що їм цікава, право на визнання та серйозне сприйняття.
• У той самий час серіал і про те, що жінкам, паралельно з освітою та роботою, доводиться виконувати значну роботу з виховання дітей, турботу про них та дім, та долати соціальні упередження та супротив системи щодо здібності жінок та їх місце у суспільстві. Це схоже на те, що жінки стартують у життєвих перегонах на два кроки позаду чоловіків, та ще й з ногами, що звʼязані міцною мотузкою так, щоб широкі кроки робити не вийшло.
• Також «Уроки хімії» про здорове сприйняття себе та життя. В одній з останніх серій головня героїня каже щось типу «З віком я зрозуміла, що допомога – це великий подарунок, і навчилась її сприймати».
• Не знаю, чи дійсно було потрібно додавати у серіал сюжетну лінію і про расову дискримінацію. Трохи схоже на те, що це спроба залучити більше авдиторій до перегляду. Хоча й зробили це уміло.
• Щиро зрадів, коли впізнав серед одного з героїв Рейна Вілсона (Двайт з серіалу «Офіс»).
• Брі Ларсон, що грає головну роль, впоралась непогано. Але грати героїню, якій притаманно тримати емоції при собі, важка задача. У багатьох епізодах пані Ларсон намагалась мімікою передати те, що зазвичай можна передати більшим спектром проявів. Виходило не завжди переконливо; у деяких моментах я встигав посміятись з цього.
• Вже після перегляду збагнув, що моя мама – хімік за освітою та з досвідом роботи у лабораторії великого заводу. Та ще й виховувала дітей одна, прямо як головна героїня серіалу.

The Marvelous Mrs. Maisel залишається для мене еталоном класного шоу з феміністичною повісткою. «Уроки хімії» такого рівня не сягнули. Але спроба, все одно, гідна.

Як тато двох дівчат, чоловік своєї дружини, син своєї мами, брат своєї сестри та друг своїх подруг вважаю важливим та доцільним просувати здорову феміністичну повістку, навіть якщо мій вклад буде маленькою краплею у величезному океані.

Будь-яка компанія за замовчуванням про прибуток і гроші. Але ще років 15 тому компанії Apple вдавалось підтримувати іншу ауру – про те, що її очолюють дизайнери, а не бухгалтери, і вони роблять так, як ніхто інший: красиво, стильно, якісно, з думкою про дрібниці, на які інші компанії просто не звертають увагу.

А зараз Apple, з одного боку, робить дуже класні продукти, а з іншого – вибивають з кожного, до кого можуть дотягнутись, кожний долар. На це давно скаржаться розробники, з яких Apple бере 30% за розміщення у магазині застосунків.

А тепер Apple прийшла по гроші кріейтерів, що збирають фан-бази на Патреоні.

👉🏻 Patreon: adding Apple’s 30 percent tax is the price of staying in the App Store

Детально можна прочитати по посиланню вище, але суть зводиться до того, що з листопада Apple хоче 30% з усіх підписок, що будь-хто буде оформлювати у застосунку Патреона на iOS.

Тобто хтось, наприклад, записує подкаст, а на Патреоні викладає платну версію для патронів. З листопада слухач або слухачка, що оформлює підписку у iOS застосунку, буде віддавати 30% своїх грошей компанії Apple. Тридцять відсотків за посередництво між творцем та ще одним посередником!

Творці завжди були і є однією з ключових авдиторій компанії Apple. Від музикантів до фотографів, від розробників до режисерів та сценаристів – багато хто купляв Apple не тільки тому, що вони роблять класні продукти, але й тому, що ці девайси – майже невідмінні атрибути творчої людини.

І Apple хоче відібрати 30% прибутку своєї найвідданішої авдиторії.

Можна звинувачувати бізнес-атмосферу Сполучених Штатів, де недостатньо просто заробляти мільярди, треба обовʼязково постійно зростати. Можна звинувачувати особисто Тіма Кука, який як раз той самий бухгалтер, а ніякий не дизайнер. Але правда, на мій погляд, полягає в тому, що Apple поступово перетворюється на компанію-зло.

Класно було казати «Think Different», коли Apple були андердогами. Залишитись вірними собі, коли заробляєш 100 мільярдів доларів на рік, виявилось набагато складніше.

Я регулярно бігаю з вересня 2013 року. Захоплення бігом почалося з бажання більше рухатись та втратити зайву вагу, та плавно переросло у майже природну частину мене. Тепер я отримую задоволення від бігу та приємної втоми після нього, люблю розминатись перед стартом та плавно тягнути мʼязи після фінішу.

Минулого літа біговий гуру Андрій Козаченко запропонував мені стати одним з героїв його блогу про людей, що бігають. У кінці допису Андрій вдало поставив мою фразу, якій я тоді не придав особливого значення:

«Десь на горизонті є далека ціль пробігти півмарафон, до якої я повільно йду»

Зараз мені здається, що інакше й бути не могло, але саме Андрій на початку січня надіслав мені посилання на сторінку Одеського півмарафону, що запланований на 22 березня.

🏃🏻

Півмарафон — забіг на 21 098 метрів, тобто рівно половину традиційної марафонської дистанції. Ця дисципліна дуже популярна серед любителів бігу: дистанція серйозна, але підготуватись до її подолання цілком можливо самому, без підсилених тренувань, спеціального харчування та іншого фанатизму.

🏃🏻

Організатори обіцяли старт на Дерибасівській, пробіжку крізь центр міста на Великий Фонтан, де повинен був відбутись фініш на алеї поруч з морем. Звучало надто круто, щоб відмовлятись.

Я поставив собі на меті взяти участь й, якщо вийде, фінішувати. Моя підготовка зводилась до того, щоб навчитись бігти довго. Так довго, щоб пробігти 21 кілометр.

До порад іменитих чемпіонів я додав краплю внутрішнього чуття, та склав графік індивідуальних тренувань: раз на два тижні, замість звичайної ранкової пробіжки, я робив більш затяжну. Поступово збільшуючи дистанцію цієї затяжної пробіжки я дістався відмітки у 20 кілометрів — бігти дві години більше не було для мене неможливою задачею.

За день до старту довелось купити легкий біговий одяг — в Одесі, як зазвичай, зиму перемкнули на весну у найнеочікуваніший момент.

Погода ввела в оману не тільки мене. Хтось вийшов на старт у коротких шортах та майці, хтось — у спортивних штанах, кофті з капюшоном та шарфі.

Міська влада відмовила організаторам у забігу вулицями міста. Змагання довелось проводити на короткому відрізку алеї уздовж моря, від 12 до 16 станції Фонтана. Траса півмарафону складалась з шести кіл, марафону — з дванадцяти.

Отримавши стартовий номер, я уважно перечитав правила та регламент змагань. Бігати в навушниках ніде не заборонялось, і це чудово: подкасти здорово помагають відірватись від монотонної роботи. Інколи мені здається, що відбери у мене навушники — я й кілометра не пробіжу.

Стартовий номер — не просто шматок папера з нанесеним числом: зі зворотного боку до нього прикріплений одноразовий чіп автоматичної фіксації старту та фінішу.

Стартували марафонці та півмарафонці одночасно, 417 учасників.

Найважче було бігти перші 5 – 6 кілометрів: хтось біжить повільно, хтось, навпаки, випереджає. Я зовсім не звик бігти у натовпі, тому знайти свій темп було непросто. Постійні прискорення та сповільнення забирали багато сил. Я боявся не добігти до фінішу.

Але потім стало легше. Бігуни розтягнулись по довжині всього кола, у кожного зʼявився простір. Я знайшов свій темп.

Подолав половину дистанції, я остаточно заспокоївся. «Це майже перемога, — сказав я собі, — мені залишилось пробігти всього 11 кілометрів. Таку відстань я пробігав десятки разів». Це прозвучить банально, але розслабившись, я відчув ніби каміння впало з плечей. Тепер я отримував задоволення від участі у забігу.

Другу половину дистанції я спостерігав за іншими бігунами. Були такі, що бігли повільно й час від часу переходили на крок. Багато було й швидких бігунів. Спостерігати за технікою їх бігу — окреме задоволення. Вони біжать так легко, ніби біг — більш природній їх стан, ніж будь-який інший. Такі бігуни випереджали мене на коло. А, може, й не одне.

Учасники були різні: і офісний планктон, і бігуни високого рівня, і цілком собі професіонали. Було багато гарних дівчат. Все це було очікувано. Але той факт, що перша трійка вікової категорії «70+» пробіжить швидше мене, мені ще потрібно було осмислити.

Чудово, що уздовж всієї траси стояли люди, що підбадьорювали бігунів. «Давай-давай, залишилось зовсім небагато, ти крутіший за всіх!», — у ці хвилини, коли ставало важко, їх веселий настрій відчутно допомагав.

Досвідчені, сильні бігуни теж підтримували тих, хто здавався невпевненим у власних силах: пробігаючи назустріч вони аплодували та схвально кивали новачкам. Це схоже на тренажерну залу, де величезні качки по-батьківськи поплескують по плечу кволого ботаніка, що вперше взяв у руки гантелі.

Помітив, що любителі бігають у гламурних кросівках Nike або Adidas, а профі — у дивних на вигляд Asics або New Balance. Схоже, профі мають знання, що недоступні для звичайних смертних.

А ще, сильні бігуни використовують годинники з пульсометром. По ньому спостерігають за тим, щоб серце не вистрибнуло з грудей, контролюють темп та записують трек.

1 година 57 хвилин та 3 секунди — час мого першого півмарафону. І перша медаль фінішера, що, сподіваюсь, започаткує майбутню колекцію.