Я регулярно бігаю з вересня 2013 року. Захоплення бігом почалося з бажання більше рухатись та втратити зайву вагу, та плавно переросло у майже природну частину мене. Тепер я отримую задоволення від бігу та приємної втоми після нього, люблю розминатись перед стартом та плавно тягнути мʼязи після фінішу.

Минулого літа біговий гуру Андрій Козаченко запропонував мені стати одним з героїв його блогу про людей, що бігають. У кінці допису Андрій вдало поставив мою фразу, якій я тоді не придав особливого значення:

«Десь на горизонті є далека ціль пробігти півмарафон, до якої я повільно йду»

Зараз мені здається, що інакше й бути не могло, але саме Андрій на початку січня надіслав мені посилання на сторінку Одеського півмарафону, що запланований на 22 березня.

🏃🏻

Півмарафон — забіг на 21 098 метрів, тобто рівно половину традиційної марафонської дистанції. Ця дисципліна дуже популярна серед любителів бігу: дистанція серйозна, але підготуватись до її подолання цілком можливо самому, без підсилених тренувань, спеціального харчування та іншого фанатизму.

🏃🏻

Організатори обіцяли старт на Дерибасівській, пробіжку крізь центр міста на Великий Фонтан, де повинен був відбутись фініш на алеї поруч з морем. Звучало надто круто, щоб відмовлятись.

Я поставив собі на меті взяти участь й, якщо вийде, фінішувати. Моя підготовка зводилась до того, щоб навчитись бігти довго. Так довго, щоб пробігти 21 кілометр.

До порад іменитих чемпіонів я додав краплю внутрішнього чуття, та склав графік індивідуальних тренувань: раз на два тижні, замість звичайної ранкової пробіжки, я робив більш затяжну. Поступово збільшуючи дистанцію цієї затяжної пробіжки я дістався відмітки у 20 кілометрів — бігти дві години більше не було для мене неможливою задачею.

За день до старту довелось купити легкий біговий одяг — в Одесі, як зазвичай, зиму перемкнули на весну у найнеочікуваніший момент.

Погода ввела в оману не тільки мене. Хтось вийшов на старт у коротких шортах та майці, хтось — у спортивних штанах, кофті з капюшоном та шарфі.

Міська влада відмовила організаторам у забігу вулицями міста. Змагання довелось проводити на короткому відрізку алеї уздовж моря, від 12 до 16 станції Фонтана. Траса півмарафону складалась з шести кіл, марафону — з дванадцяти.

Отримавши стартовий номер, я уважно перечитав правила та регламент змагань. Бігати в навушниках ніде не заборонялось, і це чудово: подкасти здорово помагають відірватись від монотонної роботи. Інколи мені здається, що відбери у мене навушники — я й кілометра не пробіжу.

Стартовий номер — не просто шматок папера з нанесеним числом: зі зворотного боку до нього прикріплений одноразовий чіп автоматичної фіксації старту та фінішу.

Стартували марафонці та півмарафонці одночасно, 417 учасників.

Найважче було бігти перші 5 – 6 кілометрів: хтось біжить повільно, хтось, навпаки, випереджає. Я зовсім не звик бігти у натовпі, тому знайти свій темп було непросто. Постійні прискорення та сповільнення забирали багато сил. Я боявся не добігти до фінішу.

Але потім стало легше. Бігуни розтягнулись по довжині всього кола, у кожного зʼявився простір. Я знайшов свій темп.

Подолав половину дистанції, я остаточно заспокоївся. «Це майже перемога, — сказав я собі, — мені залишилось пробігти всього 11 кілометрів. Таку відстань я пробігав десятки разів». Це прозвучить банально, але розслабившись, я відчув ніби каміння впало з плечей. Тепер я отримував задоволення від участі у забігу.

Другу половину дистанції я спостерігав за іншими бігунами. Були такі, що бігли повільно й час від часу переходили на крок. Багато було й швидких бігунів. Спостерігати за технікою їх бігу — окреме задоволення. Вони біжать так легко, ніби біг — більш природній їх стан, ніж будь-який інший. Такі бігуни випереджали мене на коло. А, може, й не одне.

Учасники були різні: і офісний планктон, і бігуни високого рівня, і цілком собі професіонали. Було багато гарних дівчат. Все це було очікувано. Але той факт, що перша трійка вікової категорії «70+» пробіжить швидше мене, мені ще потрібно було осмислити.

Чудово, що уздовж всієї траси стояли люди, що підбадьорювали бігунів. «Давай-давай, залишилось зовсім небагато, ти крутіший за всіх!», — у ці хвилини, коли ставало важко, їх веселий настрій відчутно допомагав.

Досвідчені, сильні бігуни теж підтримували тих, хто здавався невпевненим у власних силах: пробігаючи назустріч вони аплодували та схвально кивали новачкам. Це схоже на тренажерну залу, де величезні качки по-батьківськи поплескують по плечу кволого ботаніка, що вперше взяв у руки гантелі.

Помітив, що любителі бігають у гламурних кросівках Nike або Adidas, а профі — у дивних на вигляд Asics або New Balance. Схоже, профі мають знання, що недоступні для звичайних смертних.

А ще, сильні бігуни використовують годинники з пульсометром. По ньому спостерігають за тим, щоб серце не вистрибнуло з грудей, контролюють темп та записують трек.

1 година 57 хвилин та 3 секунди — час мого першого півмарафону. І перша медаль фінішера, що, сподіваюсь, започаткує майбутню колекцію.