📝

Напишу головні враження та спостереження від участі у подкасті на цьому етапі.

• Деякі збіги важко пояснити, тільки і доводиться дивуватися: останнім часом я думав над тим, щоб записувати сольний подкаст, але не був впевнений, що витягну. А потім раптом Коля запропонував робити подкаст разом. Про таке кажуть, що зірки зійшлись.
• Записувати подкаст з другом – класно. Ми з самого початку проговорили, що, навіть якщо подкаст з якихось причин не вийде, найгірше, що станеться, ми просто витратимо час на спілкування. Це він-він при будь-якому розкладі.
• Говорити під запис, сюрпрайз-сюрпрайз, виявилось складніше, ніж я очікував. Головне негативне враження від прослуховування епізодів – я систематично не доводжу до кінця думки. Починаю говорити одне, переходжу на друге, закінчую третім. Мені стало шкода тих людей, з якими я спілкуюсь не під запис – майже впевнений, що цей жахливий вінегрет я роблю і у спілкуванні з ними. Поки що не знаю, що з цим робити, але вже думаю у цьому напрямку.
• Ми піклуємось про якість звуку, тому, наприклад, не починали записувати епізоди, поки від Колі мені не прийшов мікрофон, відправлений поштою через декілька кордонів та тисячі кілометрів. Також, під час запису закриваємо вікна та вимикаємо кондиціонери. Під кінець години розмови у кімнаті стає дуже спекотно, і перше, що ми обидва кажемо, коли запис закінчується, це «фух, піду вікно відкрию». Але воно того варто – мені не соромно за якість звуку, а слухачам не доводиться прислуховуватись та терпіти зовнішній шум (не розумію, як Марині вдається записувати Дорогою по каву ☕️ на вулиці, щоб виходив такий крутий звук).
• Планую купити хороший мікрофон та XLR інтерфейс до нього, щоб якість звуку була ще кращою (а на справді, бо дуже хочеться нової іграшки). Вже і обрав їх, звісно. Залишилось лише виділити кошти та придбати. Обовʼязково куплю. Можливо навіть окремо розповім про враження від крутого мікрофона
• Дуже задоволений тим, що у «Годі базікати» є вебсайт та своя RSS стрічка. Коля тут взяв удар на себе і зробив все з блискавичною швидкістю, та ще й зробив саме так, як хотів би зробити і я – мінімалістичний статичний сайт з можливістю прослуховування епізодів прямо в браузері. Круто, що наші цінності збігаються і у цьому.
• Отримувати зворотний звʼязок, хто б міг подумати, приємно і важливо. Найактивніша авдиторія у нас у телеграмі – там коментують частіше, ніж на інших майданчиках. Коментуйте й надалі, будь ласка. Нам все одно записувати цікаво, але зі зворотним звʼязком це в 100500 разів цікавіше.
• Навіть не буду намагатись приховувати: я хочу, щоб «Годі базікати» став популярним подкастом. Але у кожному етапі розвитку проєкту є свої класні моменти. Зараз наша авдиторія – всього тільки десятки людей. Але абсолютна більшість з них – наші знайомі, друзі та родина. Залученість і зацікавленість кожного з них мають нескінченну цінність.

Сподіваюсь, що буде нагода написати схожий допис після ювілейного, сотого епізоду.

А поки, годі базікати.

Подивився серіал мінісеріал Lessons in Chemistry.

Всього 8 серій, в які я довго вкочувався, а потім вже було якось шкода кидати.

Тезисно розповім про враження від шоу:

• Серіал – здорова та адекватна пропаганда розумного фемінізму. Дивно, як багато людей досі думають, що фемінізм це про те, що жінкам не можна подати пальто, відкрити перед ними двері або заплатити за них у кафе. Шоу – про базові права жінок: право на освіту, право на роботу у тій галузі, що їм цікава, право на визнання та серйозне сприйняття.
• У той самий час серіал і про те, що жінкам, паралельно з освітою та роботою, доводиться виконувати значну роботу з виховання дітей, турботу про них та дім, та долати соціальні упередження та супротив системи щодо здібності жінок та їх місце у суспільстві. Це схоже на те, що жінки стартують у життєвих перегонах на два кроки позаду чоловіків, та ще й з ногами, що звʼязані міцною мотузкою так, щоб широкі кроки робити не вийшло.
• Також «Уроки хімії» про здорове сприйняття себе та життя. В одній з останніх серій головня героїня каже щось типу «З віком я зрозуміла, що допомога – це великий подарунок, і навчилась її сприймати».
• Не знаю, чи дійсно було потрібно додавати у серіал сюжетну лінію і про расову дискримінацію. Трохи схоже на те, що це спроба залучити більше авдиторій до перегляду. Хоча й зробили це уміло.
• Щиро зрадів, коли впізнав серед одного з героїв Рейна Вілсона (Двайт з серіалу «Офіс»).
• Брі Ларсон, що грає головну роль, впоралась непогано. Але грати героїню, якій притаманно тримати емоції при собі, важка задача. У багатьох епізодах пані Ларсон намагалась мімікою передати те, що зазвичай можна передати більшим спектром проявів. Виходило не завжди переконливо; у деяких моментах я встигав посміятись з цього.
• Вже після перегляду збагнув, що моя мама – хімік за освітою та з досвідом роботи у лабораторії великого заводу. Та ще й виховувала дітей одна, прямо як головна героїня серіалу.

The Marvelous Mrs. Maisel залишається для мене еталоном класного шоу з феміністичною повісткою. «Уроки хімії» такого рівня не сягнули. Але спроба, все одно, гідна.

Як тато двох дівчат, чоловік своєї дружини, син своєї мами, брат своєї сестри та друг своїх подруг вважаю важливим та доцільним просувати здорову феміністичну повістку, навіть якщо мій вклад буде маленькою краплею у величезному океані.

Будь-яка компанія за замовчуванням про прибуток і гроші. Але ще років 15 тому компанії Apple вдавалось підтримувати іншу ауру – про те, що її очолюють дизайнери, а не бухгалтери, і вони роблять так, як ніхто інший: красиво, стильно, якісно, з думкою про дрібниці, на які інші компанії просто не звертають увагу.

А зараз Apple, з одного боку, робить дуже класні продукти, а з іншого – вибивають з кожного, до кого можуть дотягнутись, кожний долар. На це давно скаржаться розробники, з яких Apple бере 30% за розміщення у магазині застосунків.

А тепер Apple прийшла по гроші кріейтерів, що збирають фан-бази на Патреоні.

👉🏻 Patreon: adding Apple’s 30 percent tax is the price of staying in the App Store

Детально можна прочитати по посиланню вище, але суть зводиться до того, що з листопада Apple хоче 30% з усіх підписок, що будь-хто буде оформлювати у застосунку Патреона на iOS.

Тобто хтось, наприклад, записує подкаст, а на Патреоні викладає платну версію для патронів. З листопада слухач або слухачка, що оформлює підписку у iOS застосунку, буде віддавати 30% своїх грошей компанії Apple. Тридцять відсотків за посередництво між творцем та ще одним посередником!

Творці завжди були і є однією з ключових авдиторій компанії Apple. Від музикантів до фотографів, від розробників до режисерів та сценаристів – багато хто купляв Apple не тільки тому, що вони роблять класні продукти, але й тому, що ці девайси – майже невідмінні атрибути творчої людини.

І Apple хоче відібрати 30% прибутку своєї найвідданішої авдиторії.

Можна звинувачувати бізнес-атмосферу Сполучених Штатів, де недостатньо просто заробляти мільярди, треба обовʼязково постійно зростати. Можна звинувачувати особисто Тіма Кука, який як раз той самий бухгалтер, а ніякий не дизайнер. Але правда, на мій погляд, полягає в тому, що Apple поступово перетворюється на компанію-зло.

Класно було казати «Think Different», коли Apple були андердогами. Залишитись вірними собі, коли заробляєш 100 мільярдів доларів на рік, виявилось набагато складніше.

Прочитав підсумки бігового року Дмитра Войтка й вирішив, що треба і свої написати.

Вирішив написати пост про те, що відбувалось з моїм захопленням бігом у 2015 році.

Я регулярно бігаю з вересня 2013 року. Захоплення бігом почалося з бажання більше рухатись та втратити зайву вагу, та плавно переросло у майже природну частину мене. Тепер я отримую задоволення від бігу та приємної втоми після нього, люблю розминатись перед стартом та плавно тягнути мʼязи після фінішу.

Минулого літа біговий гуру Андрій Козаченко запропонував мені стати одним з героїв його блогу про людей, що бігають. У кінці допису Андрій вдало поставив мою фразу, якій я тоді не придав особливого значення:

«Десь на горизонті є далека ціль пробігти півмарафон, до якої я повільно йду»

Зараз мені здається, що інакше й бути не могло, але саме Андрій на початку січня надіслав мені посилання на сторінку Одеського півмарафону, що запланований на 22 березня.

🏃🏻

Півмарафон — забіг на 21 098 метрів, тобто рівно половину традиційної марафонської дистанції. Ця дисципліна дуже популярна серед любителів бігу: дистанція серйозна, але підготуватись до її подолання цілком можливо самому, без підсилених тренувань, спеціального харчування та іншого фанатизму.

🏃🏻

Організатори обіцяли старт на Дерибасівській, пробіжку крізь центр міста на Великий Фонтан, де повинен був відбутись фініш на алеї поруч з морем. Звучало надто круто, щоб відмовлятись.

Я поставив собі на меті взяти участь й, якщо вийде, фінішувати. Моя підготовка зводилась до того, щоб навчитись бігти довго. Так довго, щоб пробігти 21 кілометр.

До порад іменитих чемпіонів я додав краплю внутрішнього чуття, та склав графік індивідуальних тренувань: раз на два тижні, замість звичайної ранкової пробіжки, я робив більш затяжну. Поступово збільшуючи дистанцію цієї затяжної пробіжки я дістався відмітки у 20 кілометрів — бігти дві години більше не було для мене неможливою задачею.

За день до старту довелось купити легкий біговий одяг — в Одесі, як зазвичай, зиму перемкнули на весну у найнеочікуваніший момент.

Погода ввела в оману не тільки мене. Хтось вийшов на старт у коротких шортах та майці, хтось — у спортивних штанах, кофті з капюшоном та шарфі.

Міська влада відмовила організаторам у забігу вулицями міста. Змагання довелось проводити на короткому відрізку алеї уздовж моря, від 12 до 16 станції Фонтана. Траса півмарафону складалась з шести кіл, марафону — з дванадцяти.

Отримавши стартовий номер, я уважно перечитав правила та регламент змагань. Бігати в навушниках ніде не заборонялось, і це чудово: подкасти здорово помагають відірватись від монотонної роботи. Інколи мені здається, що відбери у мене навушники — я й кілометра не пробіжу.

Стартовий номер — не просто шматок папера з нанесеним числом: зі зворотного боку до нього прикріплений одноразовий чіп автоматичної фіксації старту та фінішу.

Стартували марафонці та півмарафонці одночасно, 417 учасників.

Найважче було бігти перші 5 – 6 кілометрів: хтось біжить повільно, хтось, навпаки, випереджає. Я зовсім не звик бігти у натовпі, тому знайти свій темп було непросто. Постійні прискорення та сповільнення забирали багато сил. Я боявся не добігти до фінішу.

Але потім стало легше. Бігуни розтягнулись по довжині всього кола, у кожного зʼявився простір. Я знайшов свій темп.

Подолав половину дистанції, я остаточно заспокоївся. «Це майже перемога, — сказав я собі, — мені залишилось пробігти всього 11 кілометрів. Таку відстань я пробігав десятки разів». Це прозвучить банально, але розслабившись, я відчув ніби каміння впало з плечей. Тепер я отримував задоволення від участі у забігу.

Другу половину дистанції я спостерігав за іншими бігунами. Були такі, що бігли повільно й час від часу переходили на крок. Багато було й швидких бігунів. Спостерігати за технікою їх бігу — окреме задоволення. Вони біжать так легко, ніби біг — більш природній їх стан, ніж будь-який інший. Такі бігуни випереджали мене на коло. А, може, й не одне.

Учасники були різні: і офісний планктон, і бігуни високого рівня, і цілком собі професіонали. Було багато гарних дівчат. Все це було очікувано. Але той факт, що перша трійка вікової категорії «70+» пробіжить швидше мене, мені ще потрібно було осмислити.

Чудово, що уздовж всієї траси стояли люди, що підбадьорювали бігунів. «Давай-давай, залишилось зовсім небагато, ти крутіший за всіх!», — у ці хвилини, коли ставало важко, їх веселий настрій відчутно допомагав.

Досвідчені, сильні бігуни теж підтримували тих, хто здавався невпевненим у власних силах: пробігаючи назустріч вони аплодували та схвально кивали новачкам. Це схоже на тренажерну залу, де величезні качки по-батьківськи поплескують по плечу кволого ботаніка, що вперше взяв у руки гантелі.

Помітив, що любителі бігають у гламурних кросівках Nike або Adidas, а профі — у дивних на вигляд Asics або New Balance. Схоже, профі мають знання, що недоступні для звичайних смертних.

А ще, сильні бігуни використовують годинники з пульсометром. По ньому спостерігають за тим, щоб серце не вистрибнуло з грудей, контролюють темп та записують трек.

1 година 57 хвилин та 3 секунди — час мого першого півмарафону. І перша медаль фінішера, що, сподіваюсь, започаткує майбутню колекцію.