В шкільні часи ненавидів писати твір про те, як я провів літо. Я проводив його нормально, але, по-перше, не мав жодного бажання розповідати деталі свого життя вчительці. По-друге, щоденне розплавляння в бетонних джунглях та на пляжах не містило в собі нічого цікавого. Тим дивніше, що зараз я пишу такий твір за власним бажанням.

💭

Наприкінці червня зрозумів, що не відзняв навіть половину плівки, та й настрою знімати не було. Тоді я вирішив, що не буду писати червневий допис, а напишу один – відразу про все літо.

Мені дещо соромно, що я продовжую жити, займатися хобі і розвивати їх, дивитися кіно та просто отримувати задоволення під час війни. Цей сором ніби захищає мене від того болю, що росте зсередини. Цей біль колись вийде назовні, і його необхідно буде відчути, переварити, простраждати. А поки, окрім стиду, відчуваю дику лють до ворога, що вщент знищив те спокійне і щасливе життя, що у мене було.

Це літо стало першим, що я прожив так далеко від дітей. Бачив їх всього тричі за три літні місяці, кожен раз проводячі з ними щасливі вихідні. Вони у безпеці, в комфорті, та мають все, щоб жити щасливо і безтурботно. Проте мені чим далі, тим більше страшно, що, хоч вони й на відстані декількох сотень кілометрів від мене, зовсім скоро мене забудуть, і я їм буду не потрібен.

Тривожно, що навіть тоді, коли закінчиться війна, в Україні не буде безпечно. Що роками та десятиріччями наші узбережжя, поля та ліси будуть заміновані, будуть пронизані бомбами, снарядами та іншими залишками війни, що несуть смертельну небезпеку. Тривожно, що через це я сам буду проти повернення дітей додому, хоч і бажаю їх повернення більше, ніж будь-що інше. І це ще одна річ, за яку я завжди буду ненавидіти росію та росіян – вони відібрали дім у моїх дітей.

Влітку я вперше зізнався собі, що залишаюсь в Україні не через те, що мені нікуди їхати, не через роботу, не через друзів, і навіть не через родину. Я залишаюсь тут, бо тут мій дім, бо я хочу тут залишатися. Після прийняття цього факту мені стало комфортно з собою та своїм вибором, хоча, звісно, у нього є свої наслідки та недоліки.

Якби мене попросили написати короткий підсумок цього літа, я б назвав його найскладнішим у своєму житті. Однак, зазначив би, що життя триває у будь-яких умовах. І, завдяки ЗСУ, умови життя в Одесі влітку 2022 року були дуже й дуже непоганими.

🌻

Прочитав влітку два романи Сергія Жадана – «Інтернат» та «Ворошиловград».

Пан Жадан круто володіє українською, та й взагалі класно пише – читати його легко і приємно, хоча герої обох романів мають мало приводів посміхатися й радіти життю.

Особливо запали мені в душу жаданівські описи східноукраїнського степу. Вони дещо відрізняються від південноукраїнських, але водночас у них так багато спільного.

В одному з епізодів відомого автомобільного шоу «Топ гір» ведучі прямують за кермом з українського міста Севастополь в Київ. Дорогою вони згадують про те, що протягом сотень кілометрів пейзаж за вікном автівки майже не змінюється – довкола нескінченний нудний степ.

Так, красу українського степу важче побачити, ніж красу швейцарських гір. Проте, щоб відчути та розрізнити смак гарного вина також необхідні відповідні умови та вміння. Це не робить вино поганим. Так і з українським степом – він може бути холодним та безжиттєвим, може вітряним та спекотним, але буває й ласкавим та мальовничим.

Влітку я накатав на велосипеді близько тисячі кілометрів цим самим степом. І в час, близький до заходу Сонця, коли нескінченні поля соняшників та кавунів наповнюються рожевим світлом, звідкись зʼявляється свіжий теплий вітер, що наповнює повітря ароматом сіна, гарячої землі, фруктів та гною, степ – найкраще місце у світі.

🇺🇦

Все більше оточую себе українською мовою – слухаю більше подкастів українською, більше дивлюсь українських ютьуб шоу, читаю українські книги. З одного боку, мені соромно, що відчув необхідність українізації лише після початку повномасштабної війни. З іншого боку, як кажуть, краще пізно, ніж ніколи.

Україна була, є і буде вільною державою, де поважаються права людей. Я впевнений, що право розмовляти будь-якою мовою буде захищатися і далі. Однак, тепер я відчуваю сильнішу необхідність всебічного розвитку і підтримки української, і не маю кращого способу підтримувати її, ніж вживати її частіше, створювати україномовний контент, та підтримувати тих, хто робить це професійно.

Хвилинка кумедних фактів: після виходу кожного нового допису від мене хтось відписується. Зазвичай це хтось з поштою на, прості господі, мейл.ру чи яндексі. Щось, виявляється, не всім на росії подобається читати українською. Виходить, все вірно роблю.

📽

Через війну не відбувся Одеський кінофестиваль. Це, звісно, не найважливіша втрата, але фестиваль був одним зі значних майданчиків розвитку української культури та всесвітньої культури в Україні. Впевнений, що після нашої перемоги він повернеться. А я, поки що, окремо ненавиджу росію за те, що позбавили мені і всіх, кому він був цікавий, фестивалю.

🏁

На цьому у мене все. Попереду допис з літніми поларойдами – вони вже всі заскановані та чекають свого часу. До зустрічі.