Мій особистий рекорд: публікую допис про подорож через два роки після неї. Які часи, такі й рекорди.
Колись давно, коли я тільки починав працювати в логістиці, я дізнався про існування порту Гданськ та однойменного міста. Тоді я уявляв собі, що можливість подорожувати в такі міста і є однією з ознак справжньої заможності. Бо, думав я, накопичити на відпочинок на умовних Мальдівах, хоча б раз у житті, здатен кожний. А ось щоб залишились гроші ще й на Гданськ – ну то тільки про буржуїв. Передаю привіт молодому собі. На Мальдівах, щоправда, я так поки що й не побував, так хоча б Гданськ відвідав. Про нього тут і розповідаю.
З грудня 2021 року, коли я був у місті, минуло безліч часу. Проте, ця подорож стала останньою перед початком повномасштабної війни, тому запамʼяталась добре. Як зараз пригадую легке хвилювання перед експрес тестом на ковід, що був тоді обовʼязковим для вʼїзду в Польщу. Як збирав зимові речі на декілька днів в один рюкзак. Як випив трошки перед вильотом ще в Одеському аеропорту. Та й все інше, що було тоді.
Пробачте, панове, я більше не буду знущатися з вас та імітувати польську мову. Я не зміг стриматися, бо вже зараз, неодноразово відвідавши Польщу, я все ще кайфую від того, що розумію польську відсотків на сімдесят.
Подорож у Краків сталася у жовтні 2021 року. Відтоді минуло майже два роки, а скільки в них подій увійшло – годі й намагатися передати. Певні нотатки, що я робив для цього допису під час подорожі, втратили свою актуальність. Проте, з ноткою легкої ностальгії занурююсь у жовтень 2021 та розповідаю про чарівний Краків.
Можна сказати, що моя поїздка в Оравський град, середньовічний замок у північній Словаччині, сталася завдяки Стівену та Джес. В одному з епізодів шоу вони ТАК захоплювались красою словацьких замків, що я вирішив побачити хоча б один з них на власні очі. Що й зробив у вересні 2021 року.
Я тепер трошки краще розумію американців та західноєвропейців, що, пригнічені своїми життєвими привілеями, постійно перепрошують за свій добробут та обговорення проблем так званого першого світу. Так і я тепер: відчуваю злобу на росію за те, що лишили мене можливості мандрувати світом, і водночас соромлюся за це – навкруги біль, втрати й смерть, а я про якісь дурні подорожі.
Проте, не визнавати бажання мандрувати було б обманом. Бажання є, можливості ніякої. Залишається мандрувати спогадами про ті поїздки, що були до війни.
В цьому пості розповідаю як раз про таку – про поїздку в Високі Татри на початку вересня 2021 року.
Високі Татри – карпатський гірський масив, що проходить територіями Словаччини й Польщі. Відомий він тим, що найвищі карпатські гори стирчать в небо саме з нього. А їхніми схилами гуляють переважно щасливі словʼяни, що тільки-но зʼїли парені бухти, запили їх пивом, і тепер насолоджуються життям.
Минулого вересня зʼїздив на автівці в Словаччину. Їхав, чесно кажучи, насамперед в гори, але вирішив подивитися хоча б одне словацьке місто. Обрав для цього Кошице — місто, розташоване недалеко від українського кордону, та й в гори звідти добиратися зручно.
Пощастило, що Кошице це й друге за населенням місто Словаччини, а також найбільше місто східної частини країни.
Над гористым севером Черногории возвышается массив Дурмитор. Этот массив входит в систему Динарских гор, которые называют также Динарскими Альпами. Называют, нужно сказать, не просто так. Местность и правда живописная и красочная, с высоченными вершинами гор, покрытыми снегом, бескрайними зелёными лугами у их подножья, пасущимися на них беспечными коровами, чистыми горными озёрами, бесконечными горными трейлами, кемпингами, курортами с подъёмниками и всем остальным, что должно быть в любых горах. И уж тем более в тех, которые именуются Альпами.
В предыдущих заметках из Черногории я уже писал, что компактность этой страны — одна из её главных фишек. Так-то и в Украине есть и морское побережье, с нависающими над ним горами (привет, Ялта), и горы повыше (Карпаты), вот только расстояние между ними проехать можно часов за двенадцать. А в Черногории переодеваешься из плавок в шорты в Будве, садишься за руль, и через несколько часов уже едешь мимо снежных вершин в Дурмиторе.
Вернулся :) Снова приехал в Амстердам в феврале 2020 года, встретив там свой 32-й день рождения.
Жил я, правда, не в самом Амстердаме, а в Харлеме. Но между этими городами курсируют комфортные электрички с отправлением каждые 15 минут. И время в пути те же 15 минут.
В Харлеме я отравился за день до дня рождения, так что отметить по-настоящему не вышло, но и это не испортило тот день окончательно. Я всё равно был очень рад снова оказаться в одном из любимых городов.
Долго не знал, как написать этот пост, с чего начать, о чём вообще писать. Это слишком сложная, обширная и болезненная тема. Чтобы упростить себе задачу, я с самого начала попробую сформулировать, что я хочу добиться, публикуя этот материал. И буду пытаться отталкиваться от этого.
Я публикую этот пост в семьдесят седьмую годовщину освобождения Аушвица в память обо всех жертвах Холокоста.
Я редко начинаю вступление к постам из путешествий с козырей, но в данном случае не стесняюсь это делать. Краткое резюме всего поста: приехать в Черногорию и не съездить в Котор, конечно, можно. И даже получится классно провести время в других местах. Но делать так точно не стоит.
Которский залив это настолько красивое место, что я мог бы без зазрения совести просто опубликовать фотографии, и не сопровождать их привычными заметками с наблюдениями. Красота этих мест попросту не нуждается в дополнительных объяснениях. Но я всё равно свои пять копеек вставлю.
Побывал в июне в Черногории. Последовал примеру друзей и коллег: купил пакетный тур, взял крем для загара, плавки, смешную кепку, книгу, и отправился в страну лазурного моря, что волнами разбивается почти о самые горы. Основное время провёл в Будве — эдакой черногорской Затоке, только более богатой (во всех смыслах). Я был бы не я, если бы ко всем упомянутым обязательным атрибутам отпуска не взял камеру (на самом деле, две). Показываю и рассказываю, как обычно.