📝

Вдруге в житті подивився всі сезони Friends. Перегляд 10 сезонів та повнометражного фільму Friends: The Reunion розтягнулись на повних 5 місяців.

Вперше я подивився цей серіал 6 років тому, і перед повторним переглядом мало, що памʼятав.

Під час повторного перегляду побачив штуки, що стали мені відомими відносно нещодавно, або я просто чую про них фрази «навигадували ці нісенітниці, раніше такого не було і жили нормально». Більшість з цих штук зустрічаються у перших сезонах, що знімали у середині 90-х у Сполучених Штатах:

Ось деякі з них:

• Chemex — девайс для альтернативного заварювання кави.
• Згадка про ейджизм — дискримінацію людини за ознакою віку.
• Кава без кофеїну.
• Одностатеві шлюби.
• Присутність партнера під час пологів.
• Сурогатне материнство.
• Приготування спаржі.
• 3D-окуляри.

Інші спостереження та враження:

• Перші 2 сезони не надто зайшли. Таке враження, що актори звикали до персонажів, яких грають, та один до одного. Десь з початку 3 сезону серіал став по-справжньому класним.
• Найкращий сезон — фінальний, 10-й. На відміну від багатьох шоу, де останні декілька сезонів слабкі та існують тільки щоб заробити гроші, «Друзі» не тільки з роками стають дедалі кращими, але й закінчують на мажорній ноті.
• Персонаж Джої, попри поведінку впродовж перших сезонів, найдобріший та має найправильніші життєвими орієнтири.
• Фібі — майже повна протилежність Джої. За 10 років життя головних героїв, що показані на екрані, вона безліч разів підставляє друзів, видає чужі секрети, егоїстично діє виключно у власних інтересах. Але, ну такий персонаж, частково її любиш за це. Чого тільки варта фраза з пілотного сезону:

  - Hey Pheebs, you want to help?
  - Oh I wish I could, but I don't want to.

• Паралельно з переглядом перших сезонів читав книгу Меттью Перрі Friends, Lovers, and the Big Terrible Thing. Дивитись серіал зі знанням внутрішньої кухні, яку розповів один з головних акторів, було з одного боку ще цікавіше, з іншого — дуже шкода Меттью, тому що навіть за його зовнішнім виглядом помітно, що йому потрібна була допомога.
• Перегляд Friends: The Reunion справив двояке враження. З одного боку, класно було знов побачити виконавців головних ролей разом. З іншого дещо сумно бачити як час відібрав їхню молодість. Також дещо сумно від того, що навіть найкраща історія неодмінно завершується.
• Під час перегляду серіалу та повнометражного фільму безліч разів сміявся вголос та плакав.

Friends — по-справжньому гарний серіал, що давно став класикою. Обовʼязково передивлюсь його ще.

👉🏻 мій пост про книгу Меттью Перрі Friends, Lovers, and the Big Terrible Thing.

Хіба не єдина деталь, що завжди дратувала у компʼютерах Mac — відсутність заводської української клавіатури.

Свій перший мак, Macbook Pro 13" late 2011, я придбав у грудні 2011 році в одеській мережі крамниць, що тоді була офіційним дилером техніки Apple. Той макбук мав клавіатуру стандарту ISO з англійськими та російськими літерами.

Тепер мені здається дивним, що пристрій, що офіційно продавався в Україні, мав не українську клавіатуру, а російську. Але у далекому 2011 році, напевно, я просто не звертав на це увагу.

Згодом Apple змінили російську клавіатуру, і додали на неї знак російського рубля. Компʼютери з такою клавіатурою продавались і в Україні. Добре памʼятаю як у січні 2022 року, тобто за місяць до початку повномасштабної війни, бачив макбук з такою клавіатурою у крамниці ще одного офіційного дилера Apple.

Але найприкріше те, що навіть на «сіру» техніку Apple, ринок якої в Україні доволі суттєвий, люди досі добровільно наносять саме російські літери! І ми маємо дивовижну ситуацію, де у кожній українській кавʼярні третьої хвилі обовʼязково сидітиме хтось з макбуком, на якому водночас наліпки з українською символікою і підтримкою ЗСУ та кустарно зроблена російська розкладка зі знаком російського рубля.

Нещодавно помітив, що сайт Apple тепер пропонує додати справжню українську розкладку на сторінці конфігурації макбуків при купівлі. В продажу також є й окремі клавіатури Apple з українськими символами, в тому числі з символом української гривні (₴). Наприклад, Magic Keyboard.

Впевнений, що й продавців «сірої» техніки можна змусити гравіювати українську розкладку замість російської, бо ну скільки ж можна.

Хоча мені особисто більше подобається клавіатура стандарту ANSI з виключно англійськими літерами, що розташовані по центру кнопок. І той макбук, на якому я працюю останні 3 роки, має саме таку клавіатуру.

Але якщо вже є потреба в локалізації клавіатури, то купляти або наносити треба виключно українську; російську з їхнім рублем вже час залишити в минулому.

Побачив у тренажерному залі дивне. У залі є поличка, на яку можна покласти телефон, якщо тримати його в кишені з певних причин незручно. І багато хто користується цим, в тому числі і я.

Днями, як раз коли клав туди телефон, побачив там 2 інших телефони з увімкнутим дисплеями, на яких відтворювались відео на ютубі. Ті відео — типові відео подкасти, тобто такі відео, де одна або декілька голів, що говорять, але великого сенсу у відео немає, достатньо слухати аудіо. Що, власне, й відбувалось — власники телефонів преспокійно займались десь у залі, слухаючи аудіо тих шоу через блютуз навушники.

От якби ж тільки існував такий формат споживання шоу, в якому передається тільки аудіо, а у слухачів є зручний спосіб таке аудіо споживати у зручному застосунку, що запамʼятовує де саме ти зупинився слухати, та ще й сповіщає про вихід наступного епізоду. Якби ж тільки.

Ні, я розумію, що подкасти це складно. Треба застосунок спеціальний, треба шоу знайти відповідне. Вхідний поріг, виходить, що вже не всім доступний. Та й для авторів шоу мотивація зрозуміла — youtube пропонує більш-менш зрозумілу систему оплати, у справжніх подкастів нічого такого немає.

Але я просто не можу сприймати подкасти в такому форматі, це знущання над здоровим глуздом та чергова крива комерціалізація вільного інтернету.

Мені сьогодні виповнилось 37.

На згадку залишаю селфі, що зробив у порту Роттердама минулого року.

Третій рік поспіль я скористаюся нагодою та попрошу всіх, хто хоче мене привітати, закинути гривню на 🫙 банку.

Нещодавно до війська добровільно долучились ще два моїх колеги, і вони потребують підтримки й допомоги. Кошти, що я зберу, я передам їм. Збір триватиме до 19 лютого. Після цього банку я розібʼю, а кошти, скоріше за все, перекажу Олексію М., що захищає нас з вами у складі роти вогневої підтримки 126 бригади ТрО.

Я навіть не буду пояснювати на що війську завжди потрібні кошти, за 3 роки ви всі самі все розумієте. Але я обовʼязково у соціальних мережах покажу квитанцію про переказ грошів колегам, бо звітність повинна бути. Навіть якщо настільки базова.

Вітати з Днем Народження теж можна. Вітати з гривнею — взагалі топ.

Головні герої Shrinking — психотерапевти. Але головні події шоу повʼязані, радше, з їх персональним життям, ніж з професійною діяльністю.

Сама назва Shrinking це каламбур: з одного боку, англійською психотерапевтів жартівливо, дещо зневажливо або просто неформально називають словом shrink. У такому випадку, shrinking — процес терапевтування, тобто саме те, чим займаються головні герої серіалу. З іншого боку, в англійській мові є дієслово to shrink, що означає «зменшуватись, стискатись», і це дуже схоже на те, що трапляється з багатьма героями, що стикаються з серйозними життєвими проблемами та кризами — вони ніби втрачають всю свою дорослість та зваженість, і зменшуються до своїх комплексів та травм.

Перший сезон я починав дивитись ще взимку минулого року, але після 15 хвилин першого епізоду вимкнув. Як зʼясувалось, даремно, бо серіал неймовірно класний.

Десь на початку другого сезону я почав відчувати у Shrinking нотки улюбленого Ted Lasso: це шоу не про події, не про екшн, не про несподівані сценарні ходи; це шоу про базові людські проблеми та почуття, що виникають щодня, але дуже часто залишаються непоміченими. Про страх батьків відпустити контроль над дорослою дитиною. Про страх, що викликає близькість. Про провину, що виникає, коли не впорався. Про злість, про радість, про тривогу, про все те, що є кожного в середині. Це як мультик Inside Out, тільки версія для дорослих.

Чи здивувало мене, що декілька авторів сценарію Shrinking та навіть деякі актори працювали також над Ted Lasso? Ні, не здивувало. Бо відчуття доброти, емпатії та нескінченної людяності у цих двох телевізійних шоу надто схожі.

Останній епізод другого сезону, що вийшов у Святвечір, надзвичайно потужний. А Shrinking тепер один з улюблених серіалів.

Єдина претензія: серіал створює абсолютно нереалістичне уявлення про психотерапію. Але, напевно, шоу, події якого розгортаються у Каліфорнії, не повинно бути реалістичним. Бо, як відомо, Каліфорнія це такий ефемерний сонячний рай цієї планети. Закони життя інших частин цієї планети там не діють.

Перезапустив сьогодні сайт Yashchique, де збираю гарні листівки.

Я почав обмінюватись листівками через сервіс Postcrossing.com у 2018 році, і тоді ж створив сайт yashchique.com. Згодом члени родини, друзі та знайомі дізнались про мою любов до гарних листівок, і теж почали відправляти їх мені. А потім і я почав відправляти їх сам собі з подорожей додому.

У 2022 році я припинив оновлювати сайт, а влітку 2024 року просто його видалив. Згодом я збагнув, що хочу повернути його, але водночас дещо змінити.

Перш за все, я більше не обмінююсь листівками через посткроссінг. Отримувати листівки від незнайомих людей прикольно, але від знайомих — значно приємніше. Незначна частина старої колекції поступово переїде на новий сайт, але далі в Ящику будуть зʼявлятися більше листівок від родини та друзів, ніж від незнайомців. Також я тепер буду ретельніше відбирати листівки, що потрапляють на сайт. Більше жодних компромісів — викладати буду тільки ті, що справді подобаються мені, без винятків. Відтепер я ще й буду додавати опис до листівки, або розповідати від кого вона прийшла, або чим вона сподобалась. Одним словом, щось про неї буду писати.

Це настільки нішове захоплення, що я не очікую зацікавленості до нього. Втім, я все одно створив для Ящика окремі способи підписки. Всі їх можна знайти на сайті проєкту.

Перша листівка вже в Ящику. Отримав я її ще наприкінці 2018 року, але й сама листівка, й привітання від Марини настільки гарні й доречні, що знов потрапили в Ящик. Цього разу ще й першою листівкою.

Відправляти та отримувати листівки офігезно. Спробуйте, якщо ніколи цього не робили — це гарне джерело приємних емоцій.

Вона вийшла у прокат у 2004 році, до піратських торентів разом з дубляжем дійшла ще трошки пізніше, тож вперше я подивився її десь тоді, коли навчався у 11 класі. І потім, впродовж наступних років, передивлявся її ще декілька разів, бо гумор у фільмі як раз той, що я міг зрозуміти у тому віці. Ми з друзями цитували фрази з цього фільму з тим самим задоволенням, що покоління наших батьків цитує умовну «Діамантову руку» — тобто доволі часто і без жодної на те необхідності.

Вчора подивився це кіно вже у дорослому віці, та ще й без дубляжу. І вирішив поділитися враженнями:

• Кіно все ще подобається. Щоправда, тепер зʼявилось відчуття, що зроблено воно ніби напіваматорською командою, але все одно смішне та легке.
• Не можу собі уявити, щоб молодіжну комедію з таким відвертим гумором зняли зараз. Здається, що її закенселять ще до виходу у прокат.
• Найкрутіші жарти всього фільму — зі Східної Європи у вигляді Братислави та з Німеччини — коли маленький хлопчик маршує з нацистським вітанням.
• Вперше для себе сформулював, що весь фільм — не комедійне знущання з Європи, а сарказм щодо американських стереотипів щодо Європи. Спосіб дещо схожий на той, що використаний у більш відомому цим фільмі «Борат».
• Сумно, що молодіжні комедії, здається, взагалі більше не знімають. Чи то я більше їх не помічаю, бо я тепер не їх авдиторія? 👀
• Цього разу одразу впізнав, що та локація, що у фільмі видається за Амстердам, абсолютно точно не Амстердам. У 2004 році я не те, що не був у Амстердамі, я й на фото його, напевно, ніколи не бачив. А вже зараз, після кількох відвідувань, навіть трохи сумно стало, що справжнє місто не показали.
• Це вже зараз, коли інтернет є завжди, а не по діал-ап карткам, прочитав, що абсолютну більшість всіх сцен Євротуру зняли у Празі. Інші міста або знімали у Празі на фоні хромакея, а потім домальовували, або просто видавали за необхідні. Амстердам вирішили навіть не малювати — просто показали старе місто Праги.
• Камео Метта Деймона — найдивніша його роль з усіх мені відомих.
• Не зміг знайти підтвердження, але майже впевнений, що компанія Leica заплатила гроші за продакт-плейсмент своїх фотоапаратів у фільмі. Вперше помітив, що крім камери Leica M7, якою володіє та так пишається Джеймі, у фільмі є також й інші: тато головного героя, Скотта, на випускному знімає сина на сріблясту Leica R4 з обʼєктивом Summilux-R 50mm f/1.4. А наприкінці картини, чувак, що грає Артура Фроммера, носить з собою Лейку M7 (цілком ймовірно, що це та сама камера, яку використовували у сценах, де Лейку М7 має Джеймі).
• У сцені в амстердамському фотомагазині, коли продавчиня питає чи це Leica M6, Джеймі відповідає, що це М7, та додає: «It has a built-in light meter». Але вбудований експонометр є й у М6. Тож, якщо Leica і сплатили за продакт-плейсмент, не надто контролювали сценарій на предмет коректності опису їх продуктів.
• Майже наприкінці фільму Купер видає один з кращих жартів: «Europe is officially the worst country on Earth». Це, мабуть, міг би бути слоган всього фільму.

Бонус: дуже люблю, коли знаходяться несподівані звʼязки між фільмами. Я вже згадав, що саркастичне висвітлення американських стереотипів щодо Європи у цьому фільмі дещо схоже на те, що використане у Бораті. Вже під час написання цього допису знайшов, що у кінцевих титрах Бората є окрема подяка Джеффу Шейферу — режисеру та одному з авторів сценарію Євротура. Ба більше, Джефф є одним з авторів сценаріїв пізніших фільмів Саші Барона Коена — Бруно та Диктатора.

Міскузі!

Вже 100500 років щорічно сплачую підписку Photography Plan 20GB від Adobe, яка дає мені доступ до Фотошопу та Лайтруму. Відповідно, щороку у грудні Adobe списує 120 доларів з моєї картки. Щороку я думаю, що грудень — найгірший місяць, щоб сплачувати сотню баксів за підписку, але заспокоюю себе тим, що бажання шукати альтернативні застосунки у мене все одно немає, а переходити потім на них — тим більше.

Процес оформлення онлайн підписки у Adobe завжди був абсолютно жахливим. Щоб оновити дані платіжної картки треба було ходити між їхніми сайтами, шукати потрібний, не знаходити, гуглити, знов шукати, а потім, нарешті знайшовши, ще докладати зусиль, щоб зрозуміти як працює їх форма додавання нової картки. Одним словом, ця сторона користування їхніми сервісами була найгіршою з усіх можливих. Спеціалістів, що працюють над покращенням досвіду користувачів, у Adobe або немає, або вони найгірші у світі. Настільки комічно поганої системи я не бачив більше ніде.

Цього року Adobe не змогли списати гроші з картки: чи то на ній не було грошей, чи то картка була привʼязана якась стара. Я налив чашку кави і відправився у традиційний квест пошуку потрібної сторінки оновлення картки. Але як би я не шукав, як би не гуглив, все одно в підсумку отримував сторінку 404. Дістатися сторінки, де можна було б побачити платіжні дані, що зараз збережені, та оновити їх, просто не було. Водночас я знайшов на їхньому сайті, що той самий пакет Photography Plan 20GB зараз можна придбати на рік за 58 доларів, а не за 120, що виглядало надто привабливим.

Все це привело мене у чат підтримки, де мені запропонували оновити платіжні дані та отримати підписку за дисконтною вартістю 115 доларів :) На моє закономірне питання, чому я не можу купити її за 58, що пропонується прямо на сайті, чувак з підтримки сказав, що 115 це найкраща ціна, яку вони можуть запропонувати через магазин. А на сайті, так, я можу придбати дешевше. Чим відрізняється магазин від сайту, якщо я все одно купую підписку через інтернет — питання, на яке у мене немає відповіді.

З одного боку, приємно мати підписку на той самий сервіс за ціною, що вдвічі нижча за попередню. З іншого — якби на моїй картці були кошти, з мене списали б ті самі 120 доларів, що й раніше. А сайт та система підписки Adobe все ще неймовірно лайнові.

Декілька тижнів тому випадково відкрив для себе таке культурне музикальне явище, як Tiny Desk Concerts — концерти, що організує американська радіостанція NPR прямо у своєму офісі поміж столів, шаф з книгами та платівками. Звідти й назва.

Основний кайф таких концертів у тому, що виконавці опиняються у незвичній для себе атмосфері, де немає зміни костюмів, танцюристів, піротехніки, гучних фанів та відстані з авдиторією. Натомість є камерність, близькість, справжність та щирість. Окремий бонус: всі ті книги, платівки та інші речі в офісі добре поглинають звук та створюють класну акустику.

Подібні концерти влаштовують з 2008 року, а серед сотень виконавців були як абсолютні для мене ноунейми, так і головні попзірки сьогодення.

Декілька концертів прям дуже запали в серце, і я все хотів поділитись ними. А вчора трапився черговий збіг обставин, що я не можу пояснити: в одному з моїх улюблених подкастів, в ATP, також раптом заговорили про Tiny Desk Concerts. Тож я вирішив, що це знак — напишу цю коротку замітку в блог, та поділюсь тими концертами, що передивляюсь на повторі.

• Post Malone: мабуть, найулюбленіший з концертів Tiny Desk. Я майже нічого не знав про цього виконавця, якось випадково увімкнув саме його виступ, і дуже зайшло. Звісно, зʼясувалось, що Post — світова зірка, у нього платинові альбоми та всі інші регалії справжніх артистів. Вже після його Tiny Desk Concert послухав ті ж пісні в альбомних версіях, і деякі з них майже неможливо слухати. Post впродовж карʼєри трансформував свій стиль від репу до кантрі, і нове виконання старих пісень — єдине, що мені подобається.
• Sean Paul: так, той самий чувак, що співає реґі з R&B. Ніколи не був особливим прихильником його музики, але Tiny Desk концерт мені подобається — живий, енергійний, без зайвих дрібниць.
• The XX: обожнюю цей гурт, тож подивився і їх виступ. Зіграли, щоправда, вони всього дві пісні, але це все одно подарунок.
• ДахаБраха: дуже приємно, що виступав в офісі NPR також і український гурт. І не просто виступав, а й залишив по собі дуже круте враження. На момент виступу у 2015 році це був улюблений Tiny Desk Concert Боба Бойлена, співавтора проєкту.

Під час ковідної епідемії NPR були змушені адаптуватися, і випускали домашню версію концертів — Tiny Desk (Home) Concerts. Серед них теж є класні, але це не моє. Зміна формату дозволила виконавцям самим обирати сеттінг: хтось записав на айфон вдома, а хтось наймав студію, виставляв світло і ретельно готувався — вийшло так, що дух Tiny Desk майже втрачений. Але після епідемії вони повернулись до свого формату, і знов стали неймовірно крутими.

Залишаю посилання на тематичні сторінки:

• Сторінка Tiny Desk Concerts на сайті NPR
• Сторінка про Tiny Desk Concerts з переліком всіх концертів на англійській Вікіпедії

Прочитав книгу Меттью Перрі «Friends, Lovers, and the Big Terrible Thing».

Книгу порадила Марина Зайцева. Власне, на фото її книга, та й саме фото зробила та надала для поста вона, тож за це окрема подяка. Щоправда, Марина порадила з застереженням, що книга точно не з легких. І знаєте що? Вона 100% не з легких. Я б навіть сказав: «Could it BE any sadder?».

Friends, Lovers, and the Big Terrible Thing це книга водночас про боротьбу з алкогольною і наркотичною залежністю, але ще й книга про те, що чомусь людям доводиться страждати, страждати і ще раз страждати, щоб у якийсь момент свого життя дійти до висновку, що достатньо бути собою і визнати власні обмеження й недоліки, щоб позбутися вагона тривоги й сумнівів, і просто жити своє життя. Ага, просто визнати, просто жити. Все це дуже просто 🤪

Попри загальний сумний настрій, у книзі дуже багато класного гумору. Власне, роль Чендлера Бінга вдалась Перрі настільки круто саме тому, що він схожий на головного персонажа своєї акторської карʼєри. Найкращий жарт всієї книги це одна коротка фраза, яку дозволю собі тут викласти дослівно. Але додам контексту. Багатьом відомо що Меттью зустрічався з Джулією Робертс. Їх спілкування почалося і тривалий час продовжувалося виключно листуванням (до речі, листувались вони факсом, але це окрема історія). Вперше вони побачились наживо, коли за домовленістю Джулія приїхала до Метта додому. Він відкрив двері і сказав: «Oh, that Julia Roberts».

Хочеться написати, що життя треба прожити так, щоб на перше побачення Джулія Робертс приїжджала до тебе додому. Але сам Меттью у книзі неодноразово написав, щоб не вагаючись помінявся б місцями з будь-яким працівником заправки, щоб тільки не мати залежностей.

Загалом, вкотре переконуюсь, що психотерапія — найкраще, що може статися з людиною. Тим більше якщо мова про дуже травмовану людину. Метт би підтвердив, якби прочитав це, бо сам понад 30 років був у терапії.

Так, книгу раджу прочитати. Не шедевр, але той випадок, коли зірка добре пише (або найняла класного гострайтера).